Чітко окреслена, ця проблема може здатися водночас простою і нерозв'язною. Але даремно гадають, що на прості питання можна дати не менш прості відповіді і що очевидність тягне за собою очевидність. A priori, підійшовши до проблеми з іншого боку, то схоже, що до самогубства вдаються або не вдаються, отже, складається враження, що є лише два філософських рішенці — або "так", або "ні". Але це виглядало б надто красиво. Однак треба брати до уваги і тих, хто без кінця запитує, не знаходячи відповіді на жодне питання. Тут мало іронії; йдеться про більшість людей. Я бачу також, що ті, хто відповідає "ні", діють таким робом, ніби вони думають "так". Насправді ж, якщо прийняти критерій Ніцше, то вони в той чи той спосіб думають "так". І навпаки, серед самогубців часто трапляються такі, які впевнені у тому, що життя має сенс. Такі суперечності трапляються постійно. Можна навіть сказати, що вони ніколи не були такими невідпорними, як тієї миті, коли логіка навпаки здається такою бажаною. Стало загальноприйнятим порівнювати філософські теорії і поведінку тих, хто їх проповідує. Але треба зізнатися, що серед мислителів немає жодного, хто б заперечував сенс життя, окрім хіба що Кирилова, який належав до літератури, Перегріна, який прийшов з легенди[2], і Жуля Лекьє, який постав із гіпотези і не перебував у такій згоді з власною логікою, щоб відмовитися від життя. Часто посилаються жартома на Шопенгауера, який вихваляв самогубство, сидячи за столом, що вгинався від наїдків. Але тут нема жодної підстави для сміху. В такому способі не брати трагічне до голови не надто важливо, проте саме цей спосіб кінець кінцем засуджує саму людину.
Перед цими суперечностями і затемненнями чи треба все ж думати, що не існує жодного зв'язку між можливим поглядом на життя і вчинком, внаслідок якого з ним розлучаються? Стосовно цього нічого не будемо перебільшувати. В прихильності людини до життя прозирає щось набагато дужче, ніж усі убозтва світу. Міркування тіла варте міркування розуму, і тіло уникає самознищення. Звичка жити передує набутій звичці мислити. У цьому щоденному бігові, що мало-помалу наближає нас до смерті, тіло зберігає перевагу, яку годі перевершити. Нарешті, наріжне в цій суперечності те, що я назвав би ухилянням, оскільки воно є водночас і менше, і більше розваги в паскалівському розумінні слова. Згубне ухиляння, яке складає третю тему есе, — то сподівання. Сподівання на інше життя, яке маєш "заслужити", або шахрайство тих, котрі живуть не задля самого життя, а задля якоїсь великої ідеї, яка перевершує життя, підносить його, надає йому сенсу і зраджує його.
Отже, все сприяє тому, щоб сплутати карти. Тож недарма до цього часу забавлялися словами й удавали буцімто вірять, що відмова від сенсу в житті неминуче веде до проголошення, що воно не варте того, аби бути прожитим. Насправді ж немає жодної удаваної збіжності цих двох поглядів. Треба лише облишити збивати з пантелику різними плутанинами, розладами, необачними вчинками. Належить усе це усунути й прямувати до суті проблеми. Накладають на себе руки тому, що життя не варте того, щоб бути прожитим, — ось безперечна істина, проте безплідна, оскільки вона є трюїзм. Але невже ця образа, це викриття в брехні, куди його втоптали, висновується з того, що життя не має жодного сенсу? І хіба абсурдність життя вимагає позбавитися його через надію на самогубство, ось на що треба спрямувати світло, ось що треба досліджувати й показувати, решту все відкинувши вбік. Чи спонукає абсурд до смерті; цій проблемі треба віддати перевагу перед іншими, поза всякими способами мислення та ігор неупередженого розуму. Відтінкам, суперечностям, психологізмам, які "об'єктивний" розум завжди долучав до всіх проблем, немає місця в цьому пристрасному дослідженні. Тут потрібна лише несправедлива, тобто логічна думка. Це не просто. Завжди легко бути логічним. Проте майже неможливо бути логічним до кінця. Люди, котрі накладають на себе руки, у такий спосіб ідуть по похилій своїх почуттів до самого кінця. Роздуми над самогубством надають мені в цьому випадку поставити ту єдину проблему, яка мене цікавить: чи логічна сама смерть? Я можу про це дізнатися, лише продовжуючи уникати безладної пристрасті, єдиної в світлі очевидності, міркування, що його природу я тут означив. Власне, це я й називаю міркуваннями про абсурд. Чимало людей вдавалися до таких міркувань. Мені ще не відомо, чи вдалося їм не зламати слова.
Коли Карл Ясперс, неспроможний відтворити світ у його єдності, вигукує: "Це обмеження скеровує мене до самого себе, туди, де я більше не ховаюся за об'єктивною точкою зору, а є лише її речником там, де ні я сам, ні існування інших не можуть більше стати для мене об'єктом", — він відтворює в пам'яті слідкома за багатьма іншими попередниками ті пустельні безводні землі, де думка сягає своїх меж. Слідкома за багатьма іншими людьми, та, без сумніву, але як же вони поспішали звідти вийти! До цього останнього закруту, де думка починає вагатися, наближалося чимало людей, серед них і найсмиренніші. Тут вони зрікалися найдорожчого, що в них було, — власного життя. Інші, князі духу, також відрікалися, але вдавалися при цьому до самогубства думки під час найчистішого заколоту, який самі вчиняли. Істинне ж зусилля, навпаки, полягає в тому, щоб якомога на триваліший термін утримувати рівновагу й розглядати зблизька химерну рослинність тих віддалених земель. Затятість і прозірливість є привілейованими глядачами тієї нелюдської гри, де абсурд, надія і смерть виголошують репліки. То найпростіший і водночас вишуканий танок, дух інколи може проаналізувати фігури, перш ніж відтворить та переживе їх сам.
Мури абсурду
Як і великі твори, глибокі почуття завжди означають більше, ніж те, що в них висловлено свідомо. Сталість руху або відштовхування душі відтворюються у звичках діяти або думати й тривають в таких наслідках, яких сама душа не відає. Великі почуття є цілим всесвітом, розкішним або жалюгідним. Вони осявають своїм сяйвом єдиний у своїй самобутності світ, де знаходять придатне для себе підсоння. Існує всесвіт ревнощів, марнолюбства, егоїзму або шляхетності. Всесвіт, або ж, інакше кажучи, своя особлива метафізика й поведінка духу. Те, що є істинне стосовно вже визначених почуттів, буде ще істинніше щодо емоцій з їхньою основою, такою ж невизначеною, бентежною і водночас такою ж "певною", такою ж віддаленою і такою ж "присутньою", як і все те, що викликає в нас відчуття прекрасного або ж абсурду.