Був вечір. Він лежав у своєму робочому кабінеті серед книжок і рослин. Йому погіршало. Він диктував листа. Писав Рябов:
"Дорогий товаришу Ленін! Я був би щасливий до Вас приїхати, але шкода, не приїду я до Вас. Я спізнився. Я старий і нездужаю, а недороблено так багато, що я не маю вже сили відірватись. Мене тримають мої вбогі творіння на грядці ось уже півстоліття. Та й який я доповідач: мені судилась грядка, а не трибуна. Будьте здорові й благополучні. Приїздіть до мене в сад відпочити й подумати про майбутнє людства. Ваш Мічурін".
Так вони й не побачились.
Зима тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року була сніжна й дуже сувора. Люті морози доходили краю й не попускали. Гуляла хуртовина по степах, замерзали подорожні, й пташки падали на льоту.
Немов передвістя біди скувало всю нашу землю. З ополонок глибоко промерзлих річок клуботіла пара, неначе дим. Тріскались дерева по лісах. Вигибали сади. Мічурін лежав хворий в заметеному снігом будиночку. Заврайземвідділу
Рябов сам вартував у розсаднику цілу ніч, не покидаючи лабораторії. Що робити? Як рятувати розсадник, за який він відповідатиме перед Леніним? Як зберегти мічурінський сад, з яким він споріднився вже, і полюбив його, й виріс у ньому духовно за кілька років, навчаючись й допомагаючи незлагідному старому рішуче в усьому, що було в його спромозі.
— Але ж у саду морозостійкі гібриди?
— Все має свою межу. Не на такі морози розраховані спроби. Це не мороз. Це лихоліття.
— Витримаємо.
— Але чекають ще більших морозів. Що робити? Як врятувати?
— Закидаємо снігом якнайглибше хоча б з півсотні молодих дерев і грядку сіянців. Прикриємо соломою, чим можна.
— Хазяїна питали?
— Спить.
— Ходімо.
— Товариші, я вас прошу,— хвилювався Рябов, беручись за лопату,— не шкодуйте сил. Нічого не шкодуйте. Це треба врятувати. Не будемо ми комуністами, коли не врятуємо!
— Степане Михайловичу, ви не хвилюйтесь,— сказав Терентій, взявши лопату, як зброю, й поплювавши на долоні.— Лютує мороз, лютуватиму й я.
В мічурінському саду закипіла робота. Біля молодих, найдорогоцінніших дерев працювали Рябов, Мешков, Дєдуш-кін, Терентій і чоловік з двадцять робітників; вони закидали дерева снігом.
— Ну й мороз! Вогонь!
— Ай справді вогонь! Такого морозу, гляди, по всіх світах шукай — не знайдеш,— бурчав Терентій,— хоч би вчені щось там придумали. Неподобство! Дурно гроші одержують. Диви, пташина лежить.
Раптом в саду, звідти, де будинок, з'явився Мічурін. Він поспішав і був дуже схвильований. Таким ще в саду його не бачили ніколи.
Він був без шапки й такий блідий, що Рябов злякався.
— Іване Володимировичу, що з вами? Хто обіцяв не виходити на холод?
Мічурін зупинився, в руках у нього тремтіла шапка.
— Скиньте шапки: Ленін помер!
— Ленін!..— вихопилось у всіх, як стогін.
— Ленін, Володимир Ілліч Ленін помер у Горках,— сказав він тихо, чітко вимовляючи кожне слово.
Всі скинули шапки. Терентій перехрестився за російським звичаєм.
Гули гудки по всій країні, й незліченні народні сльози падали холодним градом на осиротілу Радянську землю. Стогнали заводи. Зупинився, закляк на морозі весь світ.
— Ленін! — глухо простогнав Мічурін.— За своє життя він приніс людству більше добра, ніж усі великі люди світу за десять століть.
— Ленін... Володимир Ілліч!..— тихо затужили Синицин і Рябов.— Товариші...
Вони мовчали довгу незабутню хвилину.
— Природа байдужа до життя. Ось вона відняла кого — Леніна! — Мічурін глибоко передихнув, подивився навколо на безмежжя снігів, і в погляді його була повінь гніву.— Війна, товариші, війна навкруги. Холод і смерть проти тепла й розуму... Слухайте мене,— Мічурін випростався.— На честь найвеличнішої безсмертної людини, яка вивела наш> країну на перше місце в історії, наказую припинити роботу!
І Мічурін надів шапку. Обличчя його стало грізним і жорстоким, немовби він збирався рушати в бій. Помічники дивились на нього з подивом.
— Перевіримо сили на холоді,— сказав Мічурін — Природа проти нас. Підемо й ми проти неї у відкриту за справу Леніна. Наказую — віддати сад морозу!
Незабаром сніжна габа вгорнула все — засипала місто і степ, і сад, і будиночок в саду.
Настала весна. Великі спустошення спричинили мороз < в садовому господарстві середньої Росії. Чималої шкоди завдали вони й мічурінському саду. Але якими б значними не були втрати, мороз приніс Мічуріиу й свої відкриття. Під однією загиблою від морозу грушею було виявлене справжнє чудо — зовсім неушкоджений морозом живий кущ винограду.
Багато видів плодових гібридів перенесли мороз і розцвіли.
В саду кипіла робота. Співали дівчата на грядках, працювали піонери з граблями, лопатами. Серед квітучих дерев прикрашених марлевими мішечками, одягненими на запилені квіти, снували й весело гули бджоли.
Мічурін сидів на складаному стільці біля деревця, нахилившись до нього, як лікар до дитини. В руці у нього була лупа. Деревце було гібрид — нова горобина. Мічурін бачив лише йому одному помітну боротьбу різних начал у новому дереві, одержаному з двох,— "жениха" й "нареченої", що їх він "одружив". Він розмовляв з деревцем уголос:
— Бунтуєте? Бачу. Ух, як буяють. Яка бійка! Нічого, молодята. Спізнаєтесь — покохаєтесь... Ага, ось уже й нова ознака свою фізіономію показує. Прекрасно. Років через шість я вас остаточно помирю. Будете солодкі, великі. Помандруєте на північ, будете людей звеселяти. Людські діточки радітимуть вам, крастимуть вас, ламатимуть, їстимуть. Е-е, краса яка!..
Щасливий, заплющив очі й усміхався, немов бачив похід на північ своїх витворів.
До нього прийшли учні з далекого Алтаю.
— Інтерес до вас, Іване Володимировичу, величезний.— Молодий садовод Лісницький з цікавістю роздивлявся, розглядав видатного дослідника.— Я вже лекції про вас читаю.
— І я,— додав садовод Жуков. Мічурін посміхнувся.
— Дивіться, лектори.
— Аякже. Змінюється країна. Питання ставлять які. Не завжди відповіси!
— Почекайте, от як почне укрупнюватися землеробство... Яка революція піде по полях! .
— А який, скажи мені, смисл у схрещуванні саме росли 1 різноманітних видів? — спитав Жуков.— Практично ти мені поясни.
— Величезний! — сказав Мічурін. Він любив бесіди з простими людьми.— Яблуня з грушею, з глодом. Персик з' сливою. Мигдаль з персиком! Величезний! Тут перед нами розкриваються можливості одержання рослин з небувалими властивостями. Тут, з глибини, так би мовити, майбутніх віків ми визиваємо до життя бажані дерева, яким довелося б чекати тисячоліття повільної еволюції до появи на світ. І не тільки дерева...