Що було в цій старій людині підкоряючого, владного, й чи було воно?
Всі вони були молоді й сповнені відваги й невичерпної готовності творити добро.
Не підвівся лише Степан Рябов. Це був юнак великої чесності й відданості революції, але вдача в нього була різка, власне, навіть не вдача, а бідність, що впала на весь його рід двісті чи й триста років тому, була така люта, що він не зміг залишатись байдужим, бачивши добре вдягнену людину. Він був не тутешній і про Мічуріна не чув. В старому, що зайшов до кімнати, він вгледів ворога. А Мічурін, побачивши, що він сидить, вирішив, що це й є голова й колишній яблучний злодій. Він відчув себе трохи ніяково.
— Здрастуйте, молоді люди. Я Мічурін.
— Здрастуйте, товаришу професор,— відповіли ревко-мівці хором.
— Що треба?— грубо запитав Рябов.
— По-перше, я прийшов привітати перемогу, так би мо* вити, революційної, ну от. молоді... По-друге, я прошу вас,—
Мічурін спохмурнів, звертаючись прямо до Рябова.— Я прошу вас сказати мені точно і ясно, будете ви оберігати мій розсадник чи ні?
Тут Мічурін раптом так розсердився на себе за недоладність початої розмови, що навіть стукнув палицею об підлогу. Ні, не таку промову мав він виголосити єдиний раз у житті перед комітетом революціонерів-переможців. Мав він багато незмарнованих, справді красивих, хвилюючих слів про велич боротьби, про новий світ, про визволене людство. Як дослідник природи, він був матеріалістом-діалектиком, оскільки справжнє природознавство стихійно тяжить до діалектики. Про цей особистий свій висновок йому теж хотілося б розповісти загартованим у боях комуністам чимало надзвичайних думок. Але цей прозаїчний Рябов зіпсував йому всю промову. І загартованих у боях комуністів він до того ж не помітив. Все виявилось не таким, як гадалось. Якісь безвусі юнаки, безбороді. Певно, і в засланні ніхто не був, кайданів не носив.
— Прошу мені відповісти!
— Звичайно, будемо,— пролунали голоси.
— Дивлячись задля кого оберігати?— сказав відверто Рябов.— Подумаєш, у сюртучок вирядився!
— Товаришу Рябов, закликаю до порядку!— пролунав раптом дзвінкий голос.
Мічурін озирнувся. Перед ним стояв засмаглий русявий хлопець у звичайній шкіряній тужурці — один з тих типових дужих тілом і духом людей, яким судилось увійти в історію з ім'ям покоління переможців. Це був член повітового ревкому Павло Синицин.
— Сідайте, Іване Володимировичу.
— Ні, дозвольте,— сказав Мічурін і знов повернувся до Рябова.— Я пережив трьох царів і фізично зігнувся за старої епохи!! Сорок чотири роки я провів тут, у саду> на грядках.
— І тепер шкода розлучитись?!— так само різко озвався Рябов.
— З дурнями не розмовляю!— скипів Мічурін і повернувся до Синицина.— Я почав сад на пустирі, шукаючи нових шляхів створення кращих плодів для Росії. Я пізно прочитав Дарвіна і Тімірязєва й допустився тут тисячі помилок і збочень в шуканні істини. Сьогодні мене вже не обходить, мій чи не мій буде розсадник. Для мене особисто важить одне — зберегти його задля всенародної користі. Зрозуміли? Ось для цього й сюртук вдягнув! А не для тебе!— розсердився ще раз Мічурін, глянувши на Рябова.— Я вінчався у цьому сюртуку.
— Та ви не гнівайтесь, Іване Володимировичу, він у нас добрий, тільки сердитий дуже,— по-хорошому сказав голова ревкому.— Він у нас талант. Повірте, він сам перший головою накладе, щоб зберегти вас і ваш розсадник для соціалізму.
— Багато ви тямите в соціалізмі ..— пробурчав Мічурін.
— У тебе вчитимемось, пане!.. Товариші, що це за розмови?— спалахнув Рябов і люто трусонув кучерявим чубом.
— Ну, дай же сказати людині!— перепинили його товариші.
— Треба, щоб народ полюбив працю, не ставився до неї, як раб...
— Вірно.
— ...щоб перестали уникати фізичної праці. Боронь боже!— Мічурін вийшов на середину кімнати, його оточили, й він знову почував себе добре.— Фізичну працю ненавидять раби й паразити,— це ви затямте собі, панове, на все життя. Пригощайтесь, прошу вас.
І Мічурін почав роздавати членам ревкому яблука, чудові яблука, добуваючи їх з безодніх кишень свого сюртука.
Дістав яблуко й Рябов. Узяв і зніяковів — йому здавалось, що Мічурін помине його.
— Спасибі, Іване Володимировичу,— сказав Синицин, усміхаючись і з любов'ю поглядаючи на яблуко.;— Рябов, пиши охоронну грамоту й наказ про прийняття розсадника на державне постачання.
— Ну, що ж, приймаю,— Мічурін підвівся з стільця.— До речі, подбайте і про помічників, коли на те пішло.
— Будуть і помічники. Все буде. Ось Рябов піде в Тіо-мічники, сам піду, дайте-но тільки налагодити життя,— сказав Синицин.
— Ти гляди, який хоробрий,— посміхнувся Мічурін.
— Ага.— Синицин підійшов до Мічуріна.— А я ж давній ваш знайомий, Іване Володимировичу. Пригадуєте американців? То ж я на яблуні був.
— Ай яй-яй. То це ти?
— Я. Терентій мене потім спіймав... Чай пив у вас.
— Ну, тепер сад пропав,— сказав Мічурін. Всі засміялись.
— Не турбуйтеся, Іване Володимировичу, відтоді навіть у попа не крав. Грамоту Іванові Володимировичу!
— Спасибі, Рябов. Ось грамота ім'ям революції.
Повертаючись додому на новій бричці з продуктами й охоронною грамотою, Мічурін відчув, ніби він помолодшав на двадцять років. Раптом пробіг цеп піхотинців, за ним батарея. Мічурін з Терентієм — по коню. Під'їжджає до розсадника загін червоноармійців, руйнує огорожу, знімаючи колючий дріт і намотуючи його на барабан.
— Стій! Стій! Що ви робите?!— закричав Мічурін, зіскакуючи з брички і кидаючись в атаку на червоноармійців.
— Та ви, папашо, заспокойтеся. Ми розуміємо. Але ж війна. Батарею треба ставити,— заспокоював Мічуріна молодий командир.
— Припиніть негайно! Ось грамота!
— Яка там грамота! Навались, хлопці! Гей, взяли!
— Через мій труп!— закричав Мічурін, впавши на землю біля воріт.
— Подивіться, що виковирює старий, га? От темнота...— сказав добродушний червоноармієць, намотуючи дріт...
— Відставити!— почулась команда.
Молодий командир взводу підійшов до Мічуріна і повернув йому грамоту.
— Ідіть.
— Та підемо. Розкудкудакався.
Прогримотіла, як весняний грім, громадянська війна й покотилась далеко на південь, на українські й кубанські простори.