— Іди до кухні, — наказує мама.
— Я не піду до кухні. Сяду собі під хату на лавку й там буду сидіти… доки мені самій схочеться, — відповідає тим самим голосом Дарка. — Хліб за хліб.
Мама не договорюється більше, й Дарка сідає собі на лавці під хатою. Буде от так сидіти, хоч би до рання. Хоч би й поза "рано". У вітальні грає музика, як би нічого не сталося. По якімсь часі відчиняється вікно над лавкою, на котрій сидить Дарка.
— Дарко, іди до хати… бо перестудишся…
Мама вже не наказує, а майже просить. Вона це вміє, та мама. Насварити, кинутися, а потім хоче, щоб в одній мінуточці вже все можна було забути.
— Дарко, ти чуєш, що я кажу?..
— Ні, не чую, — відповідає Дарка зухвало, як Марці. Кулиться вдесятеро, бо холод без жартів добирається до плечей і рамен, і далі сидить на своїй лавці. Цікаво знати, котра тепер година може бути: чи далеко ще до дванадцятої. Хоч із кухні світло досить великим клином врізується в сад, але цього замало на оборону проти духів. Знову за якийсь час відчиняються двері. Хтось не ступає навіть поза поріг.
— Дарцю, ану-ко ходи сюди.
Бабця! Дарка іде: бабця найменше тут винна.
— Що сталося, Дарцю? Чому не йдеш до своїх гостей?
Перед Дарчиною пам'яттю затанцьовують тепер мамині слова: "Ти ще питаєш, що сталося? Ти фальшиве, облудне сотворіння!.. "
— Я буду собі тут сидіти, бабцю… Прошу, замикати двері.
Тепер вилазить правда, як шило з мішка: бабця прийшла сюди в змові з мамою.
— Іди до хати, дитино, та й не роби мамі прикрости. Де ж бо… Мама перестрашилась, що тебе ніде нема… Схвилювалася та й мусіла трохи насварити. Але сама знаєш, що це твоя забава, і не випадає, щоб гості бавилися, а господиня сиділа собі десь надворі. А втім, я тобі скажу, дитинко, що так не робиться, як ти зробила. Або беремо всіх гостей з собою на прохід до саду, або нікого. А одного взяти, а всіх оставити… це ні! Ну, ходи до вітальні!
Дарку якби хто шпанівками пришпилив за фальбанки суконки до лавки. Ані не в гадці рухатись. Неправда… неправда те, що говорить бабця. Мама інакше думала. Змовилися обидві, а тепер бабця "закручує" всю цю неприємну справу. Якраз бабця надається до цього! Дарка не рушається з лавки, а бабця — з порога. Одно жде на друге.
— Бабцю, я не знала, що це щось "злого", що ми пішли з Данком перейтися по саді… — Дарка не оправдується (ніби за що?), хоче тільки показати бабці, що вона ніякий "турок", що можна їй закрутити "юра", як самі хочуть; вона знає, в чому справа.
Бабця, "притиснута до муру", вже не має куди боронитись.
— Гай, гай не договорюй багато, але ходи у хату…
І Дарка іде. Тільки тому, що бабця призналася до крутійства. Тільки тому.
Дарка повільно, з великою обережністю всувається поза поріг вітальні. Всі вже знають про її пригоду, всі вже добре "намовлені", бо ніхто ніби навіть не запримітив, що вона вийшла, а тепер знову прийшла.
Забава дальше підстрибує своїм трибом, і нікому навіть не в голові, що нема когось, для кого вся ця забава була придумана й намріяна.
Дарка стоїть на цій забаві, як заблукана сирітка на багацькім весіллю: неважна, нікому не потрібна ані не цікава.
— А прецінь, "це моя забава", — розважає і стримує заразом себе… — моя! І якби я хотіла грозити їм всім — якби я хотіла… то могла б зараз всіх на сто чортів розігнати звідси геть! Хоч потім і вбили б мене дома… але показала б їм, як то забувати про мене на моїй власнісінькій забаві…
І від цього пожару в серці наче свобідніше стає в грудях. Наче добачує себе саму в світлі цієї луни й притомніє: "Що з нею? Хай бавляться… О, навіть "старі" розтанцювались. О!.. о!.. Татко танцює з Орисиною мамою! Як дивно якось виглядає тепер татко в цьому своєму трохи старомодному, залежаному чорному убранні. Зовсім, як на портреті шлюбнім. Боже, і танцює якось інакше від усіх… Що він собі думає тепер, що він може тепер собі думати…" — б'ється Дарчина думка.
Вона обсипує очима Орисину маму і вже напевно знає, що татко собі думає: йому здається, що він ще до школи ходить, такий ще молодий…
Орисина мама зовсім подібна до Софійки, тільки вища й худша, вже з сивавим волоссям, тепер у вогнях цього червоного світла в танці виглядає, як підліток.
І раптом звідкись несамовита думка: "Татко повинен був оженитись з Орисьчиною мамою…"
Щось стрілило музикантам до голови, й вони ні з сього, ні з того з дунайських хвиль перелітають на нашу верховину.
Тато, низинин, не має що тепер шукати в танці. Він трохи що не втікає з панею Підгірською під стіну: місце молодим! Празький — великий і незграбний — звивається у коломийці, як фуркало. Софійка повіває коло нього, як хоруговка. Ориська, так, Ориська іде рівненько, пишно (не сягає навіть Костикові по пахи) в танці, як та дівчина, що "ходила бережком, заганяла качурика батіжком". Стефко Підгірський напосівся Дарку витягнути насередину (якби Ляля не мала скрипкою спутані руки, то інакше було б), але Дарка рішуче, аж нечемно відказується: хай інші бавляться! Її забава вже скінчена. Нагло Костик задержується в танці і кричить:
— Панотець нам спаської затанцюють!
— Просимо! Просимо! Панотченьку! Прошу… ану… просимо… — сипляться на голову отця, як град, з усіх боків. Отець відмахується руками і головою, але не обурюється на це зухвальство. Ціла вітальня аж гуде, аж ногами тупотить: отець мусить показати, як у Спасі танцюють! Отець Підгірський вже тільки відпрошується: хіба ж лицює йому? Потім, якби його хто добре штовхнув, підкасує реверенду, піддирає голову і йде метелиці, що аж страшно очам дивитись! Дивіться тепер всі: оттак танцювали колись у Спасі за моїх парубоцьких часів.
Дарка приперлася до одвірка дверей і не може собі ради дати з власними думками: одне конечно хотіла б знати. Але то таки конечно! Чи всі ці люди будуть такі самі і завтра, як сьогодні? Чи отець не буде соромитися, що дав себе намовити на цю, у вихра запозичену метелицю, чи Орисина мама схоче признатися, що підскакувала з її татком, як дівчинка, чи Софійка буде й завтра, і позавтра, і все вже від сьогодні обійматись із Славком Празьким, чи Ляля десь там, у Відні, пам'ятатиме те все, що надзвонила сьогодні до вуха Підгірському, і чи Данко не забуде завтра того, що сказав їй сьогодні в саді?..