Заледве він скінчив, Ориська захіхотала, як дурний до сира:
— З тебе всі сміялись, як ти танцювала вперед… Ти не бачила?
— Але таки танцювала! А ви всі сиділи… як на виставі.
Ориська змовчала: це була правда.
Дарка поволі відходить від танців, як потопельник після води. Розсіває очі по всіх чотирьох кутках кімнати: де Данко? Хто з ким говорить? Хто сміється? А… хто сам? Данко стоїть самий. Закотив брови під гору, звив чоло в кілька звоїв і дивиться на всю забаву, як на театр. Тільки цей театр так мало його обходить… Так мало, що аж це болить "когось".
Грається сміхом Ляля. Трясе кучерями Стефкові над вухом і оком, як дзвіночками. Він заворожений, безвільний, пришпилений до тих кучерів, тільки дивиться, дивиться на неї.
— Так виглядає любов, — міркує собі Дарка, — одно сміється, а друге мову тратить…
Софійка говорить з Празьким. Та чи це Софійка? Дійсно, чи це Софійка, ця жінка, в чорній, такій скупій, що, як на пластичній мапі, видно всі заглибини й випуклини тіла, суконці, обведеній високо, аж під саме підборіддя, з гладким, як примащеним (ніби не можна було вже хоч би з огляду на забаву потягти кілька разів залізком по волоссю?) чорним, аж неспокійним волоссям, з цими подовгастими, як каюки, а чорними, як смертельний гріх, очима, з цією визовною безсоромною, одною-однісінькою айстрою на вузькім, як межа, рамені?
Якийсь злий дух, чорний, злий дух — не Софійка.
Дарка не може розуміти, про що вони можуть говорити: вона, як дух, і він, здоровий, як майстер різницький?
Мама цим разом таки рішуче просить до вечері. Нова несподіванка навіть для Дарки: коло кожної тарілки картка з прізвищем. Гості перші витягають шиї за своїми картками. Гості все й всюди мусять бути перші!
Ляля бринить від тарілки до тарілки, як бджілка. Ах, ось вона! Хтось дуже "мудрий" розкинув карточки: по її лівиці якраз картка Стефка Підгірського.
Софійка вже теж віднайшла себе. Підводить картку до очей, оглядає, потім спокійно (прецінь, цього не вільно робити, прецінь, це образа для мами!) перекладає картку на чотири місця. А з того місця картку ставить коло себе. Улянич, хто б то подумав, що він такий цікавий, цей Улянич, підглядає. Ага, вже піймав! Бо сіріє на всьому лиці й каже, але так, якби грозив:
— Добре, приймаю до відома.
У відповідь (як можна бути таким невихованим?) Софійка обертається до Празького й каже так, щоб і Улянич міг чути:
— Як добре… ми сидимо разом…
Вже такий час, що й Дарка без ущербку для "доброго виховання" може розглянутись і за своїм місцем. Ось воно, те її місце: між вуйком і Костиком. Напроти неї — Ориська. Між Уляничем (мала бути між Празьким) і Данком.
І кажеться… що ніхто так не розуміє своєї дитини, як мама. І кажеться… аякже, що ніхто так не може відчути болю дитини, ніхто так не може відгадати її думок, як мама. Дуже, о, "дуже" відгадала мама її думки, саджаючи Дарку між Костиком і вуйком.
Хоч вуйко хотів би, щоб вона чулася в його товаристві якнайкраще. Забігає коло Дарки то з одної, то з другої сторони. Аж злостить.
— А ку-ку? — хочеться покривитись вуйкові.
Дарка посилає очі від одної пари до другої, третьої, четвертої і всіх питає:
— Ти щасливий цього вечора? Ти вдоволена? Не хочеш, щоб щось змінилося? Щоб коло тебе хтось інший сидів?
І всюди дістає одну й ту саму відповідь: так, ми вдоволені тим, що є. Тільки, як стає перед Улянича очі, ті заперечують: ні, ні, ні…
Улянич, Дмитре, — питають Дарчині очі, — де болить? Софійка винна? Вона? Та переставлена картка? Так, Дмитре?
Та на співчуття й сердечні запити нема місця в цьому ярмарковому гаморі. Промови, переклики, дотепи й співи змітають усе, як повінь. По вечері вся ця повінь людських голосів знову заливає вітальню. Розпливається по кутках ста відногами, клекоче, гудить. А все по двоє. Все парами. Роззухвалені, свавільні, молоді. Дарка сновигається від одної пари до другої, нікому не потрібно третього. Навіть там, де троє, не потрібно четвертого, нового.
Празький трохи що не стелиться перед Софійкою своїми широкими, як брама, грудьми. Його заборча рука за спинкою Софійчиного крісла ось-ось діткнеться її плечей.
Ляля забилася в найтемніший куток зі Стефком і тільки, як перепелиця скиглінням, так вона сміхом, дає про себе знати.
А Данко?
Данко передав Орисю теплій опіці Улянича, а сам стоїть на дверях, як вартовий, — мовчазний, скупчений, одинокий.
Дарка мусить добре комбінувати, щоб не наткнутись на вуйка, висмикнутися якось з-під рук Орисьці та обдурити Костика. Нарешті кривульками… кривульками й добилася до входових дверей вітальні.
— Вам… не подобається забава? Чого ви такі… такі якісь задумані?
— Мені не подобається те… що ви такі сьогодні від самого початку… такі "зайняті", що не маєте часу на два слова для мене…
Що це? Люди добрі, що це? Заздрість? Докори? О, тричі будьте благословенні, докори, і вшестеро благословенна будь, заздросте, що родиш ті докори.
Сині очі такі сумні, такі кохані в своєму терпінні, що хочеться взяти їх у долоні й гасити ними свою спрагу, як джерельною водою.
— Я не могла… інакше… бо забава в нашім домі… А до того… я думала, що вам приємніше… з Ориською… Вона так гарно співає…
Маленька жіночка робиться захланна: хоче все, все відразу знати. Він ще замало досвідчений, щоб впізнати підступ.
— Ну і що з того, що співає? Ви думаєте, що як хтось має голос, то вже… все?
Смішака! Власне, що вона, Дарка, так ніколи не думала!
Данко несподівано зачерпує з іншого ведра думок.
— Дивіться, які вони всі залюблені… панна Софійка…
Дарка дивиться: рука Празького вже от-от торкнеться плеча Софійки. А лиця їх так близько коло себе, що межа поміж ними не ширша за нитку. Навіть Ориська й та кокоче коло Костика, як курка коло яйця (де би Улянич дівся?), хоч той бавиться нею, це ж видно, як песятем. Дарка оглядає Ориську й віднаходить ще один "тайних хід" в її душі, про який досі не знала: їй однаково, хто коло неї Данко чи Костик. Щоб тільки хлопець у штанах.
— Бачите? — питає третій раз одне й те ж саме Данко. І в той сам час міняє голос і мову очей. Каже щось зовсім інше:
— Я не міг би при стільки свідках показувати своїх почувань… Якби я мав колись… комусь про свою любов говорити, то мусіло б бути так тихо, як… у церкві, коли о. Підгірський підносить св. Тайни до неба. І так мусіло б бути самітньо… щоб ніхто крім "неї" й Бога не чув моїх слів… А ви як думаєте?