Микола Руденко
Метафізична поема
1. Нірвана
Якщо лягти на нари і до неба
Підняти очі —
В той малий квадрат,
Який дарує інколи для тебе
Жаданий промінь сонця із-за ґрат.
Якщо машин гудіння монотонне
Кудись відступить за глуху стіну —
Тоді у споминах душа потоне
І я в минуле думку пожену.
Чия була це воля і закон чий?
Чому зі мною скоїлось отак?..
Був той Едем, що називався Конча.
Там жив піїт — до райських справ мастак.
Світ був придатком до тієї хати,
Що мала безліч дорогих принад.
Які троянди він навчивсь кохати!
Який він викохав розкішний сад!
Там чергувались музика і тиша,
Щось феї шепотіли гаряче.
Здавалось, чорт йому дітей колише,
Вода нагору — й та сама тече.
А він статечно ходить, оглядає
Зелені володіння з-під руки...
Аж соромно стає, коли згадаю,
Який я був порожній в ті роки.
Та, мо', тому, що якось я із дому
Злітав за Атлантичний океан —
У день один зненацька усвідомив:
Земля — це тільки стереоекран.
І відбувається на ньому дія,
У котрої відносна новизна.
А хто ж насправді нами володіє?
Статисти ми, чи зорі —
Хто це зна?..
І видався мені убогим, сірим
Той водевіль, що вийшов на екран.
Вже ні очам, ні пальцям я не вірив.
Немов життя —
Це був лише обман.
Весь збурений по вінця, до нестями,
Я намагався розгадати світ.
Я ще не знав,
Що він — поза чуттями:
Його не оком —
Духом бачить слід.
Та все ж, спиняючись під осокором,
Здіймав до неба непорушний зір.
Можливо, справді я здавався хворим —
Такий пішов про мене поговір.
Заглиблення у себе не минало
Безрезультатно:
Я вже добре знав,
Що трудова теорія сконала —
Її небесний промінь розтинав.
Той промінь, котрий з одного зерняти
Дає нам тридцять...
Вартість? Це ж вона!
Якби сміливу думку не спиняти,
Тут деякі відмерли б імена.
Та я ще був до цього не готовий —
Ще не відчув із Всесвітом злиття.
Тоді й прийшов отой удар раптовий,
Який змінив усе моє життя
П'ятнадцять літ тому.
Кінчалось літо.
Мене чекали снідати в саду
Та, що була дружиною, і діти.
Я й сам уже гадав:
Ось-ось піду.
Тим часом я спинивсь на розрахунку:
Продукт сукупний має п'ять частин.
За логікою шикувалось струнко:
Ісус Христос...
І п'ять Його хлібин.
Адже ж не золото в основі —
Злаки!
Зерно й солома, їжа для людей
Та для тварин...
З'явилися ознаки
Порушення усталених ідей.
Ознаки катастрофи.
Помирала
Система ціла. Йшов над нею суд.
Я розумів: звичайно, що до рала
І до землі додати треба труд.
Проте леміш, чепіга та підкова
Не родять хліба.
Суть у землі, воді...
Отож заклята вартість додаткова —
Насправді тіло Боже...
І тоді...
Не знаю як —
Та розказати мушу
Пригоду несподівану оту:
Шість крил вогненних підхопили душу
І понесли в небесну повноту.
І закрутився світ перед очима.
Упав Святий Вогонь,
Немов удар.
Шість крил я відчував поза плечима
І дивну Силу —
Занебесний дар.
Шість полум'яних крил. А тіло — де ти?
Я за столом, пригадую, сидів.
Але здавалось: на шляхах планети
Вже не лишалося моїх слідів.
Земля відмерла, і відмерло тіло —
Є тільки променева суть моя.
Ця безтілесна суть кудись летіла —
Моє прозоре шестикриле "я".
Ні краєвидів, ні облич, ні тіней —
Предметність, речовинність тут чужа.
Немовби ти — лиш вібрування ліній,
Звук, що себе істотою вважа.
Весь простір виткано із нот і звуків.
Вони — це люди й ангели. Вони —
Слова, що стануть душами онуків.
Сонця, в яких живуть твої сини.
Ти — цілий Всесвіт. Ти — живе проміння,
Бо тільки світло тілом є твоїм.
Звикай до вічності. Надбай уміння
В безмежності впізнати справжній дім.
Я довго ще не вірив, хоч носила
Мене живого з того світу в сей
Безсмертна, вогняна, біблійна Сила,
Про котру людям розповів Мойсей.
Себе в печери кидали довіку,
Були готові все життя віддать —
Аби колись упала чоловіку
Оця найбільша Божа благодать.
Хтось у житті сягав святого змісту —
І Церква, й світ пишалися отим.
Чому ж мені те впало —
Атеїсту,
Що був ізмалку зовсім не святим?
І хоч ніколи не брехав нікому,
Не лицемірив, щоб дістать верхів,
Але ж не міг так просто, наче кому,
Підчистити своїх земних гріхів.
Отож не ждав, не мріяв, що дістану
Убогим духом занебесну твердь...
Та всім єством поринувши в нірвану,
Я розумів, що то була не смерть.
Не смерть — я жив,
Хоч бачив те, що другий
Лиш після смерті зможе осягти.
Святий Вогонь, немов правиця Друга,
Для мене відкривав живі світи.
Я зважив: не повірить ні єдина
Душа, що Бога раптом я зустрів.
Ген та, яка була моя дружина,
З Літфонду викликає лікарів.
Я їй сказав. Так, я сказав про Бога.
Вона ж своє: не кінчиться добром.
Яка в її очах була тривога!
Одразу ж запідозрила синдром.
Я зрозумів: признався недоречно.
Її завжди втішало лиш земне.
Я посміхався. Щось доводив ґречно.
Але вона вже втратила мене.
Я був тепер не здатний на щоденне
Длубання в темряві, в міщанськім злі.
Та й що за посмішка була у мене,
Коли я жив уже не на землі?..
Напевне, виглядав якимось блазнем —
Бо щось вдавать не вмію й не люблю.
(Тепер, коли зробився політв'язнем,
Я з примусу нічого не роблю).
О Земле! Мій маленький, грішний атом!
Домівко заморочена моя!
Десь на тобі з білковим автоматом
Говорить лікар —
Але то не я.
Не я —
Лише моє покірне тіло,
Яке тримає руки на столі.
Воно ходило чи воно сиділо,
А дух мій жив уже не на землі.
Тепер піду, високих думань повний,
Серед злостивих дурнів та нетям.
І, переплавлений, як віск церковний,
Зречусь того, що називав життям.
Нехай настануть будні кращі й гірші,
Але віднині до останніх днів
Зречусь легких видань, газетних віршів,
Чиновних шанувань та орденів;
І навіть слави — слави ветерана,
І хати у розкішному саду,
І добрих страв, і спокою для рани,
І врешті до в'язниці добреду.
Не вбережуть мене усмішки чемні
Від наклепів та невиправних бід...
Які ж бо ми порожні та нікчемні —
Ми, що пнемось переробити світ!
2. Піфагор
Той, хто знає мене —
Вірить кожному слову моєму.
Але ти, що не віриш,
Самому мені поясни:
Як це сталось, що я
Цю свою духоборчу поему
Починати в концтаборі мушу
Лихої весни?
Пояснити не зможеш —
Тож вірити мусиш поету.
Я не казку розказую —
Все це насправді було.
Сто мільярдів дворуких
Відвідало нашу планету —
І однаково бачили люди,
Де Бог,
Де диявол,
Де зло.