Прикрощі почалися наприкінці літа, коли в старому дерев'яному будинку з'явилася кривонога такса Фунтик. Фунтика привезли з Москви.
Одного разу чорний кіт Степан сидів, як завжди, на ганку і не кваплячись умивався. Він вилизував розчепірену п'ятірню, потім, примружившись, тер щосили обслиненою лапою в себе за вухом. Раптом Степан відчув чийсь пильний погляд. Він оглянувся й завмер із закладеною за вухо лапою. Степанові очі побіліли від злості. Маленький рудий пес стояв поряд. Одне вухо в нього завернулося. Тремтячи від цікавості, пес тягся мокрим носом до Степана — хотів обнюхати цього загадкового звіра.
— Ах, ось як!
Степан приловчився й ударив Фунтика по вивернутому вусі.
Війна була оголошена, і відтоді життя для Степана втратило будь-яку принадність. Годі було й думати про те, щоб ліниво тертися мордою об розсохлі одвірки або вилежуватися на осонні біля колодязя. Ходити доводилось сторожко, навшпиньки, частіше озиратися й завжди вибирати попереду якесь дерево або паркан, щоб учасно втекти від Фунтика.
У Степана, як у всіх котів, були сталі звички. Вранці він любив обходити зарослий чистотілом садок, ганяти із старих яблунь горобців, ловити жовтих метеликів-капусниць і точити пазурі на зогнилій лаві. Але тепер доводилося обходити садок не по землі, а по високому паркану, невідомо нащо обтягнутому заіржавілим колючим дротом, та ще й по такому вузькому, що іноді Степан довго думав, куди поставити лапу.
Взагалі у житті Степана траплялися різні прикрощі. Якось він украв і з'їв пліточку разом із рибальським гачком, що застряг у жабрах,— і все обійшлося, Степан навіть не захворів. Але ще ніколи йому не доводилося терпіти приниження через кривоногого пса, схожого на пацюка. Вуса в Степана здригалися від обурення...
Лише раз за все літо Степан, сидячи на даху, усміхнувся.
У дворі, серед кучерявої гусячої трави, стояла дерев'яна миска з каламутною водою — в неї кидали курям шматочки чорного хліба. Фунтик підійшов до миски і обережно витяг з води велику розмоклу шкоринку...
Сварливий цибатий півень, прозваний "Горлачем", пильно подивився на Фунтика одним оком. Потім повернув голову й глянув другим оком. Півень ніяк не міг повірити, що тут, поряд, серед білого дня чиниться грабіж.
Подумавши, півень підняв лапу, очі його налилися кров'ю, всередині в нього щось заклекотіло, наче в півні гримів далекий грім. Степан знав, що то означає,— півень розлючувався.
Прожогом, страшно тупаючи мозолястими лапами, півень підбіг до Фунтика і дзьобнув його в спину. Почувся короткий і сильний стукіт. Фунтик випустив хліб, прищулив вуха і з розпачливим зойком кинувся у лаз під будинком.
Півень переможно бив крилами, зняв густу куряву, дзьобнув розмоклу шкуринку і з огидою жбурнув її набік — мабуть, од шкуринки тхнуло псятиною.
Фунтик просидів під будинком кілька годин і лише надвечір виліз і боком, обминаючи півня, пробрався в кімнати. Морда в нього була в запорошеному павутинні, до вусів поналипали висохлі павуки.
Та набагато страшніша за півня була худа чорна курка. На шиї в неї була шаль з пістрявого пуху, і вся вона схожа була на циганку-ворожку. Купили цю курку даремно. Недурно жінки на селі кажуть, що кури стають чорні від злості.
Курка ця літала, мов ворона, билася й по кілька годин могла стояти на даху і без перерви кудкудакати. Збити її з даху, навіть цеглиною, не було змоги. Коли ми поверталися з лук або з лісу, то вже здалека видно було цю курку — вона стояла на димарі й здавалася вирізаною з бляхи.
Нам пригадувалися середньовічні харчевні — про них ми читали в романах Вальтера Скотта. На дахах тих харчевень стирчали на тичці бляшані півні або кури, що правили за вивіску.
Так само, як і в середньовічній харчевні, нас зустрічали вдома рублені темні стіни, законопачені жовтим мохом, палаючі дрова в грубці і запах тмину. Чомусь старий будинок пропах тмином і трухлявиною.
Романи Вальтера Скотта ми читали в негоду, коли мирно шумів по дахах і по садку теплий дощ. Від ударів маленьких дощових крапель стріпувалося мокре листя на деревах, вода лилася тонким і прозорим струменем з ринви, а під ринвою сиділа в калюжі маленька зелена жаба. Вода лилася їй просто на голову, але жаба не рухалась і тільки кліпала.
Коли не було дощу, жаба сиділа в калюжці під умивальником. Раз на хвилину їй капала на голову з умивальника холодна вода. З тих самих романів Вальтера Скотта ми знали, що в середні віки найстрашнішими тортурами було таке повільне капання на голову крижаної води, і дивувалися з жаби.
Іноді вечорами жаба приходила в дім. Вона стрибала через поріг і годинами могла сидіти й дивитися на вогонь гасової лампи.
Важко було збагнути, чим той вогонь так приваблював жабу. Але потім ми здогадалися, що жаба приходила подивитися на яскраве світло так само, як діти збираються навкруги неприбраного чайного стола послухати перед сном загадкову казку. Вогник то спалахував, то тьмянів від зелених мошок, що згорали в ламповому склі. Мабуть, той вогник здавався жабі великим алмазом, у якому, коли довго вдивлятися, можна побачити в кожній грані цілі країни з золотими водоспадами і райдужними зорями.
Жаба так захоплювалася цією казкою, що її доводилось лоскотати палицею, щоб вона прочумалась і пішла до себе під зогнилий ганок.
Під час дощу подекуди протікав дах. Ми ставили на підлогу мідні тази. Вночі вода особливо лунко й розмірено капала в них, і часто цей звук збігався з гучним цоканням ходиків.
Ходики були дуже веселі — розмальовані пишними трояндами й конюшиною. Фунтик щоразу, проходячи повз них, тихо гарчав — мабуть, щоб ходики знали, що в домі є собака, були насторожі й не дозволяли собі будь-яких вільностей — не забігали вперед на три години на добу або не зупинялися без будь-якої причини.
В будинку жило багато старих речей. Колись давно ті речі потрібні були мешканцям будинку, а зараз вони вкривалися пилюкою, розсихалися на горищі і в них кублилися миші.
Подеколи ми влаштовували на горищі розкопки й серед розбитих віконних рам та занавісок з мохнатого павутиння знаходили то скриньку з-під олійних фарб, поцятковану різноколірними скам'янілими краплями, то поламане перламутрове віяло, то мідний млинок на каву часів севастопольської оборони, то велику важку книгу з гравюрами із стародавньої історії, то, нарешті, пачку перебивних малюнків.