Мої кроки голосно відлунювали від мармурових плит підлоги, я повільно наближався до сходів, і так само повільно на горішньому поверсі виростали у срібному світлі місяця дві постаті.
По мою праву руку угорі стояв у білій одіжі Спаситель, витончена голова увінчана терновою короною, важкий хрест на плечах, а сповнений тихого болю погляд був спрямований на мене; він кивав мені рукою.
Ліворуч виднілася жінка, яка простягала у місячному сяйві руки, жінка незвичайної краси, тієї краси, яка має у собі щось диявольське, що сповнює нас ніжною мукою, змушує хлипати від страждання й плакати від насолоди. її біла холодна рука, здавалося, простягнулася до мого теплого тріпотливого серця, її мертві білі очі мали оксамитовий полиск, а погляд пронизував душу, наче весняний легіт.
— Ти повинен взяти на свої плечі хрест людства, — здавалося, м'яко промовляв до мене Спаситель, вона ж підставила мертві солодкі й пухкі уста для поцілунку...
Якась нестримна сила тягнула мене до неї, угору сходами, у м'який присмерк, що огортав її. Упавши перед нею на коліна, я стягнув каблучку і одягнув на її білий палець. Вона прийняла її спокійно, холодно, як і личить мармуровій статуї, прийняла, як богиня, як мрець, а я припав до її прекрасних ніг, вкриваючи їх поцілунками.
Потім я підвівся і простягнув руку за своєю обручкою. І тут сталося неймовірне, від чого завмерло моє серце і занімів розум: вона стулила долоню й не віддала мені персня.
Мене охопив жах, я відсахнувся і майже скотився сходами униз, та згодом взяв себе в руки і мовив голосно сам до себе: "Гра фантазії, чари місяця і нічого більше!"
Склепіння зали повторило луною мої слова, але, як мені здалося, насмішкувато, не моїм голосом. Я знову піднявся до красуні. Вона, як і перед тим, простягала мені у своїй божественній зверхності розтулену білу долоню, а на її пальці я бачив свою золоту каблучку. І знову я спробував забрати її, але красуня, як і першого разу, стулила долоню. Коли ж я приклав силу, мармурова рука під моїми пальцями стиснулася в кулак. Жах пронизав мене до кісток.
Уже й не знаю, як я вибіг із зали та покинув замок. Притомність повернулася до мене щойно тоді, як крижаний вранішній вітер обпік мені щоки. Жінка-привид, здавалось, не переставала мене переслідувати. Я бачив її ніжно-рожеву у відсвіті ранкової зорі, вона пливла у хмарі понад ставком, а потім бачив, як її красиве біле тіло раз у раз з'являлося поміж темних смерек неподалік від мого обійстя. Відтоді вона не покидає мене ні уві сні, ні наяву, з розплющеними очима бачу Ті, як вона легко, наче місячний промінець, увіходить до кімнати і усміхається мені своїми білими мертвими очима.
Під час Манведової розповіді увійшов пан Конопка, хоч і тихо, проте зовсім не схожий на місячний промінець, і втупився поглядом у схвильовану Анелю. Раптом вона пронизливо закричала, і всі водночас помітили бідолашного молодика. Серед товариства не було жодного, хто б у ту муть не здригнувся.
— Та шо це у вас за манери? — сердито запитала господиня дому. — Щоразу мусите усіх налякати!
— Не знаю, — відказав пан Конопка, тремтячи, як осикове листя. — Я й сам страшенно боюся.
— Ви боїтеся? — насміхалася Кордуля. — Чого б це?
— Від історії пана Вероського у мене на голові аж волосся дибки стало, — пролепетів Маврицій.
Старий пан видмухнув убік хмаринку сизого диму, міцніше натоптав пальцем тютюн у люльці і тоді мовив:
— Гарно розказана казка.
Анеля підвелася і вхопила Манведа за руку.
— Де ж каблучка, яку я вам подарувала? — спитала вона, і на її завжди ясне чоло набігла глибока тінь.
— У мене її немає.
— Невдалий жарт, — вигукнула Корделя.
— І справді, — додав її обожнювач.
— Які там жарти, — відповів Манвед. — Перстень у мармурового мерця.
Ніхто більше ані словом не згадав про ту історію, але настрій в усіх був уже зіпсутий, і Манвед поспішив геть. Я провів його до саней.
— Чи не пора уже тобі змінити свою поведінку? — мовив я.
— То й ти також вважаєш усе за вигадку? — відповів той ображено. — Добре, але кажу тобі, не хочу аби моя душа запропастилася через якогось демона в іпостасі Венери. Не дозволю собі, наче божевільному, закохатися у цю холодну мертву красуню, без серця, без мови, без очей, — і з тими словами він поїхав з подвір'я.
Повернувшись у будинок, я застав усіх присутніх неймовірно збудженими. Маврицій присягався, що не поїде додому сам, а ад'юнкт щось говорив менторським тоном про владу уяви над людиною; про почування пана Бардосось-кого промовисто свідчила його довга файка, яка тихенько скімлила, ніби мале дитя. Нікому шматок не йшов до горла, неторканими лежали карти. Раптом господиня звела брови і глянула у вікно.
— Хто це там стоїть, — запитала вона ледве чутно. Усі водночас побачили білу постать, осяяну блідим місяцем.
— Це вона, — прошепотів Маврицій. — Вона шукає його.
— Хто? — перепитала Анеля, голос її від ревности аж тремтів.
— Мармурова жінка, хто ж іше? — відповів Маврицій. Він махнув рукою постаті, наче хотів сказати, той, кого
ти шукаєш, пішов геть, далеко звідси. Але біла з'ява не рушила з місця.
— Мої пістолі, — видушив із себе пан Бардососький. — Я заладую замовлену кулю, і тоді побачимо... — він не докінчив речення, а схопив зі стіни свою рушницю і клацнув затвором.
— Поговоріть із нею, — благально мовила Анеля.
— Мадам, — почав Маврицій жалюгідно переляканим голосом, — його тут немає, він поїхав додому. Якщо ви не марнуватимете часу, то зможете його наздогнати. Для вас це дрібниці.
Його зуби цокотіли.
— Бачите, — казав він далі, уп'явшись у мою руку, — ця страшна жінка дише вогнем. Хіба не дивно?
— А ще дивніше, — засміявся старий пан, — що примара тримає в роті люльку і палить.
Він поволі підійшов до вікна, відчинив його, й усі побачили у яскравому веселому світлі того привида. З подвір'я долинув регіт.
Сніговик з великою головою стояв, наче матрос, широко розставивши свої грубезні ноги.
Кучер та лакей, доклавши всіх своїх умінь, виліпили його зі снігу, а козачок запхав до його широкого рота свою припалену люльку. У кімнаті та надворі, де бешкетники поховалися під фірою, усі від полегші голосно сміялися. З'явився чай, знову пішли в рух карти, і ми чудово розважалися аж далеко за північ.