МЕРТВЕ МІСТО
За рікою під горами стояло мертве місто, цілком зруйноване і пусте. Ніхто туди не ходив, бо не було за чим. Тільки оден запасний сотник одної з численних армій, з недалекого сусідства, ходив сюди за враженнями. Він був колись письменником і любив збирати сей скарб поетів — враження, однак уже довгі літа ні він сам, ні письменство не мали з сього скарбу пожитку. Так собі збирав се добро, як діти збирають усякі чічки та камінчики. А мертве місто робило справді сильне враження — можна сказати, навіть романтичне, гарне враження, далеко краще, ніж тоді, коли воно ще жило.
Одначе одного вечора, пізньої осені, сі враження були засильні. Сотник просто утік з міста, вибіг, мовби хто за ним гонив. Налякався. Сам не знав чого. Вечір був, правда, пізній, але руїни міста були так ярко освітлені повним місяцем, що все було видко. Нікогісінько тут не було, крім сотника. Ніщо не рушалося, не відзивалося. Тишина така, як на кладовищі. І з сеї пустки та тишини він утік, як наляканий хлопець.
Дома він повечеряв, випив склянку вина, викурив па-піроску, поклався на ліжко коло теплої печі і усміхнувся сам до себе. Чи не смішно? Коли шрапнелі тріскали над його головою, він був майже спокійний, не втікав, а тут з пустого міста втік. Ніякої небезпеки не було — і він не переміг себе, не йшов помалу вулицями, майже біг, і тільки на ріці, на мості, де вже був вартовий, почав пома-ліше йти. Чорт зна, що се за поява! Нерви! Еге, прокляті нерви, що так часто без розумної причини потрясають цілим тілом, як листком осики, і витручують олівець з руки, так що слова не напишеш, бо не годен...
Одначе, по правді, якого чорта було там лякатися? Такий старий чоловік, півсотні літ уже прожив,— і налякався руїн! Спокійних, тихих, мертвих руїн, освітлених прегарним місячним сяєвом, наче в театрі. Чи се світло так вражало? За містом — гора з чорним лісом, над містом — темно-синє небо без хмариночки, а тут вулиці мов почорнені і побілені, тінь і світло так різко поділені, що голкою границю поміж ними потягнеш. А може, се тишина так вражала? Було там тихо, страшно тихо,— справді, так тихо, що аж страшно. Чого страшно, сам не знаєш. Дивне діло! Чоловікові не догодиш: раз гуркіт йому страшний, раз тишина... Просто ганьба людській вдачі! Правдивий вояк, мужчина, повинен би в такім випадку перемогти себе, вернутися у місто і пересвідчити самого себе, що се дитинство — лякатися руїн...
Минув якийсь часок, і сотник був знову у мертвім місті. Цим разом зовсім спокійний і дуже уважний: більше бачив, більше чув, більше здогадувався. Ішов головною вулицею задуманий, коли нараз почув любий акорд О-сіиг, потім Б-Берита і знову й-сіиг. Акорди бриніли, як дібрані дзвіночки, десь високо у повітрі. Сотник глянув у сторону божниці, що одна на ціле місто мала бляшаний дах, котрий тепер блистів проти місяця, як срібло. Понад дахом високо побачив малий аероплан, котрий помалеиьки, без ніякого лопоту злетів на вулицю міста, знову заграв три акорди, зложив крила на боки, як орел, потім поїхав ще хвилину на колесах, як самохід, і станув. Сотник не бачив ще такої машини і придивлявся їй цікаво. З літака-самохода вискочив жваво якийсь панок, одягнений як воєнний репортер,— напіввояк, напівзвичайний горожанин,— а другий панок, у шубі, і шофер осталися в машині.
— Вибачайте, добродію,— промовив панок до сотника,— чи добре ми залетіли? Се Карпати?
— Так.
— Ріка Черемош?
— Так.
— All right!1 Ексцеленціє!2—кликнув він, підбігаючи до авто.— Ми на місці. Може, Ексцеленція висядуть?
Ексцеленція скинув шубу і виліз помалу з машини. Мав на собі вояцьку одежу, подібну до англійської. Проти місяця його груди заясніли від різних золотих медалей, звізд, місяців і брильянтів. Мав також і невидані відзнаки: золотий хвіст з короною на огняній стяжці, маленьке брильянтове копито, а з шиї на ленті висіли маленькі емальовані вила в золоті і самоцвітах.
— Вже на місці? — промовив Ексцеленція.— Се гарно, дуже гарно! Ов, що я бачу? Цвяшок? Справді цвяшок! Джек, будьте ласкаві подати мені його!
Репортер підняв з вулиці цвяшок і подав Ексцеленції.
— Чудовий цвяшок! Прегарний! Зараз на привітання наше! Як я тішуся! Джек!
— Слухаю.
— Сфотографуйте мене, як я тішуся!
Джек мав якийсь чудовий маленький апарат кінематографічний. Машинка зашелестіла.
— П'ятсот образків?
— Ні, тисячу!
Джек фотографував, а Ексцеленція реготався, обертав цвяшок на всі боки і оглядав його з такою любов'ю, що аж було смішно.
Сотник дивився, чудувався, але стояв тихо. Нагадував собі, що це тільки дідько тішиться цвяшком, але ж тут стояла Ексцеленція, ще й яка Ексцеленція!
— Е... а се хто там стоїть, пане Джек? — спитав потім Ексцеленція.
— Сотник такої-то й такої армії.
— Та-ак? Сотник? Се гарно, дуже гарно! Може би, він показав нам місто? Але в тім випадку сідаймо! Я пішки не піду. А сей цвяшок я собі сховаю. Ах, який він гарний!
І Ексцеленція сховав цвяшок у золоту портмонетку, прикрашену брильянтами.
Джек попросив сотника до авто. Сотник представився по-військовому, Ексцеленція махнув ласкаво головою — і машина рушила.
— На дах божниці! — приказав Джек шоферові.— Звід-там гарний вид.
Шофер покрутив щось, крила розпростерлися, і за хвилину літак преспокійно стояв на криші. Ексцеленція приложив бінокль до очей:
— Се гарно, дуже гарно! Джек!
— Слухаю, Ексцеленціє!
— Сфотографуйте мене, як я оглядаю місто! Чекайте, я стану там, на комині. Се буде гарно, дуже гарно.
Ексцеленція скочив дуже зручно на високий комин, що сторчав, як з ями, з розвалених мурів сусіднього дому, і стояв там кілька хвилин, поки Джек зробив тисячу знімків. Потім Ексцеленція вернув до літака:
— Джек!
— Слухаю, Ексцеленціє!
— Прошу занотувати: для головного руїнника золотий хвіст на стяжці хоробрості. Для штабу і інших — сорок залізних казаночків першої, другої і третьої класи. В рапортах пошукати, хто це.
— Слухаю, Ексцеленціє!
— А ви, пане сотнику... теє... чи не були би ви ласкаві сказати нам, що се за місто?
Сотник відповів:
— Звичайне містечко, яких повно в Галичині і на Буковині! Шкода, що всіх не зруйновано до основ так, щоб камінь на камені не остався. Се ж погань, якої ніде в світі нема. Перше покоління плакало би, а друге побудувало би щось кращого.