І він видерся на своє дерево.
VI. НЕВДАЛЕ ВІДПЛИТТЯ
Ніч була тиха, але надзвичайно задушлива. Зрідка безгучно спалахували блискавки далекої грози. "А дощ усе-таки буде. Жодного комара, жодного москіта — поховались", — думав Морель, засинаючи.
На світанку його розбудив страшенний удар грому. Гроза знялася раптово; кругом гриміло, наче хтось відчинив двері велетенської кузні. Ліс палав голубим миготливим полум'ям. Гуркіт грому, мов канонада гармат, що стріляли біля самого вуха, злився в нестерпний гул. Зловісне зеленкувато-біле світло спалахувало на небі. Вітер дужчав, проте дощу не було. Та раптом небо хлюпнуло на землю цілий океан водії. Це був не дощ, навіть не злива. Водяна стихія ринула суцільною масою.
— Пора! — вигукнув Морель, але не почув свого голосу.
Нашвидку зібравши пожитки, Морель спустився до дереву, чіпляючись за сучки. Незважаючи на те, що його захищали навіс і густе листя, Морель за хвилину був мокрий, як хлющ. Водоспад з неба оглушав його, сліпив очі, давив на череп. Та Морель біг не зупиняючись. Ось він біля плоту. Безперервно спалахувала блискавка, і при її світлі Морель побачив, що затопило половину плоту. Морель збіг на пліт і заліз у шатро. На його подив, тут було майже сухо. Недаремно він попрацював, вистилаючи дах великим і товстим листям!
"Під час мандрівки у мене принаймні буде прісна вода", — подумав він, охоплений нервовим піднесенням. Однак радість його швидко минула, бо Морель відчув, що вода з'явилась на поверхні плоту. Він підвівся, вода скоро досягла кісточок ніг і безперервно прибувала. Пліт рішуче не спливав. Може, він зачепився за щось? Повинен же піднятися хоча б один його край! Однак для розмірковувань не було часу. Вода вже сягала до пояса й загрожувала змити з плоту безталанного мандрівника разом з шатром і пожитками.
Морелю нічого не лишалось, як рятуватися втечею на берег. Однак і це було нелегко зробити. Навколо вирував потік, несучи в своїй шаленій течії вивернуті з корінням дерева. На щастя, Морель був непоганим плавцем. Лишивши напризволяще запаси продовольства, він вирішив рятувати тільки наукові інструменти, що були в мішку за спиною. Морель кинувся в потік. Його закрутило, як тріску, й понесло. З півгодини вчений боровся з течією, поки нарешті на крутому повороті його не прибило до берега.
Морель вибрався з води, весь укритий зеленою тванню й тонким довгим листям.
"Годинник безнадійно зіпсовано, — подумав він. — Доведеться жити за сонцем. Та це не біда. Головне — пліт. Чому він не поплив?"
Буря промчала так швидко, як це буває тільки в тропіках. Вітер зірвав сизу завісу з неба, відкривши другу, голубу запону. Визирнуло сонце, і ліс ураз ожив. Вилізли мавпи, стріпнули, як собаки, мокру шерсть і почали сушитися на сонці, гучно базікаючи і, мабуть, ділячись по-своєму враженнями про бурю, що пронеслася.
Дерева розквітли яскравими барвами пір'я папуг; бджоли й оси поспішали поповнити запаси їжі до нової зливи. Ліс жив повнокровним життям, усе живе раділо, поглинаючи одне одного...
Тільки Морель був байдужий до цих радощів. Понуро повертався він берегом розбурханої річки до свого покинутого житла.
Ось і місце, де він будував пліт. Але де ж він? Шатро зірване, а пліт, як і раніше, лежав на дні.
— У чому ж справа, хай його дідько вхопить? — роздратовано вигукнув Морель.
Він підібрав на березі кусок залізного дерева, з якого було зроблено пліт, кинув у воду і скрикнув:
— Мабуть, у світі більше нема такого віслюка, як я!
Обрубок потонув, наче камінь. Залізне дерево було надто важке і не могло триматися на воді, Добра наука! Похиливши голову, Морель дивився на вируючу річку, у хвилях якої було поховано стільки праці.
Дощі йшли майже безперестанно. Тепер тіло Мореля, наче в земноводної істоти, майже не просихало. Він жиВ мовби у водяній стихії, тільки більш насиченій повітрям, ніж води океану. Температура майже не спала, проте вологість неймовірно підвищилась. Тільки-но вщухав дощ, як біла пелена туману застилала все навколо. Гарячий вологий туман вщерть наповнював легені, і Мореля часом душив кашель. Організм так наситився вологою, що Морель майже не пив води. Єдиною втіхою цієї пори року було те, що Морель відпочив від комарів і москітів. Кліщі, змиті з листя дерев, теж менше турбували його.
Думка про те, що доведеться відкласти мандрівку на рік, лякала Мореля. І він поклав собі будь-що вирушити в дорогу до закінчення періоду дощів. Дивлячись на каламутні бурхливі води потоку, які підняли з дна тисячі тонн мулу, Морель звернув увагу на величезну кількість тростини і вирваних з корінням стовбурів бамбука, що пливли на поверхні. Легкі, порожні всередині, вони, здавалося, самою природою були створені для спорудження плоту. До того ж з цими стовбурами легко могла впоратись кремінна сокира Мореля.
— Ось із чого треба було робити пліт! — вигукнув учений.
І він знову взявся до роботи, тепер уже під безперервною зливою. Робота пішла швидше, ніж він сподівався. Йому не доводилось навіть шукати й збирати бамбук: річка щодня викидала на берег величезну кількість бамбукових жердин. Морель тільки вибирав, складав і зв'язував стовбури. Через кілька днів пліт був готовий. Тепер лишалося стягнути його в воду. Для однієї людини пліт, хоч і бамбуковий, був важкий. Дощі розмили береги, і працювати доводилось у непролазній грязюці. Морель придумав цілу систему важелів, використовуючи замість мотузок тонкі гнучкі стовбури повзучих рослин. Проте зрушити пліт було важче, ніж збудувати його. Кінці бамбукових жердин весь час вгрузали в грязюку й гальмували рух. Морелю раз у раз доводилось кидати роботу, щоб підняти загрузлий у грязюці край плоту. Інколи за цілий день Морелю вдавалося стягти пліт лише на кілька дюймів. Морель впадав у розпач. Нарешті сама природа прийшла йому на допомогу. Напоєна дощами земля вже не вбирала в себе всієї вологи, а небесні запаси води, здавалося, були невичерпні.
Рівень води в річці швидко піднімався. Морель зробив останні приготування і переселився на пліт. Того ж вечора він відчув, що пліт, трохи накреняючись, поволі повертається. Ще мить — і пліт, підхоплений течією, помчав по вируючій річці. Морель урочисто крикнув. Однак радість була передчасна. Його закрутило у вирі, мов дзигу. Величезний кінець дерева виринув з води і так ударив по плоту, що той мало не перекинувся. Морель перебіг на другий край плоту, вирівняв його і взявся за жердину. Тепер мандрівник міг торжествувати. Пліт летів стрілою серед сміття, уламків дерев і вирваних з корінням пальм — мчав до людей, у двадцяте століття.