Морель, охоплений відчаєм, пробіг кілька десятків метрів, та даремно. Метелика не було. Вчений знеможено опустився в траву і кинув сачок.
"Зрештою, не один же такий метелик живе в цих лісах!"— утішав він себе, трохи віддихавшись.
ІІ. ЛЮДИНА І ПАВУК
Широко розкинувши руки, Морель лежав на спині. Його змучене тіло відпочивало. Та ось він підвівся і глянув на годинник. Десять годин сорок п'ять хвилин. Мабуть, він запізнюється на сніданок. Морель оглянувся, міркуючи, в який бік податися. Прямо перед ним до висохлого річища скочувалась застиглим водоспадом зелена маса лісу. Позад нього грунт полого піднімався. Весь схил укривала соковита, величезна, з розкішним темно-зеленим листям папороть.
"Яка буйна, пишна рослинність! — мимоволі милуючись, подумав Морель. — Цілий ліс папороті. Так ніби я якимсь чудом перелетів у минуле, за триста мільйонів років, у кам'яновугільний період..."
Цей куточок лісу був мовчазний, як мільйони років тому. Ні звірів, ні птахів... Тільки комахи — міріади комах, що літали в повітрі, повзали по листі дерев, копошились у траві... Павуки!.. їх було найбільше. Вони натягували величезні полотнища павутини між папоротями, пронизували повітря тоненькими нитками, кишіли в моху й корінні. Здавалося, сюди зібрались павуки з усього світу — від ледве помітних мікроскопічних павучків до величезних волосатих птахоїдів. Темно-коричневі, червоні, смугасті, чорні, сірі — всіх кольорів і відтінків павуки наповнювали повітря й землю. Навіть у калюжах, що лишилися в руслі від висохлої річки, копошилися водяні павуки. Від такої незвичайної кількості "дичини" в Мореля перехопило подих. На одному квадратному метрі тут було павуків більше, ніж в університетському музеї! Морель був вражений. Його думка гарячково працювала. Він класифікував, з жадібністю ревного вченого намічаючи жертви своєї любові до знань.
Величезний, завбільшки з кулак, павук з темно-коричневими смугами на спині підбіг до Мореля, здивовано зупинився і раптом прибрав войовничу позу: підвівся на задні ноги так, що стало видно його черевце, трохи підняв передні ноги, мов боксер, що готується завдати удару, і несподівано кинувся на Мореля. Учений ледве встиг відскочити вбік і оглянувся. Павук його не переслідував, однак довгі чорні серповидні щелепи комахи загрозливо ворушилися. Морель знав, що укус цих щелеп інколи багато років завдає нестерпного болю. А проте вчений не міг одвести очей від павука, так зацікавило його це страхіття. Кілька хвилин вони дивились одне на одного — людина й павук, дві істоти, розділені півмільярдом років походження. Морель уже не дивився на павука як на свою жертву. Цієї миті їхні ролі помінялись. У вченого мимоволі пробуджувався страх далеких предків людини перед своїм споконвічним ворогом. У душі людини кам'яного віку цей невеликий за розмірами ворог породжував чи не1 більший страх, ніж величезний, як гора, мастодонт. Хоч павук був порівняно і невеликий, та надзвичайно рухливий, і це робило його особливо небезпечним. Павука важко було вбити, він підстерігав людину всюди, і не встигала вона поворухнути рукою, раптово нападав на неї і вражав. Уперше за весь час своєї наукової діяльності Морель подивився на павука не як на цікавий екземпляр для колекції, а як на страшного ворога. На щастя для Мореля, в павука були важливіші справи. Махнувши кілька разів кудлатими лапами, мовби погрожуючи кулаками, павук раптом повернувся і зник під папороттю.
Це була наука. Морель уже обережніше ступав по траві, намагаючись не дратувати павуків, що аж кишіли в ній. Побачивши чорного тарантула, він обійшов його стороною і зробив величезний стрибок, щоб переплигнути через багатоніжку...
"У гаучосів є цікава легенда, — думав Морель, пробираючись до річища, — про те, як на місто Кордову колись напала армія дивовижних павуків. Мешканці вийшли за місто з рушницями, барабанами й розгорнутими прапорами, щоб відбити напад, і почали стріляти; та після кількох залпів люди кинулись тікати, неспроможні зупинити незліченні полчища павуків. Я гадаю, це історія цілком імовірна".
Думки Мореля враз перервались. Прямо на нього грізно мчав новий ворог — величезний павук яскраво-сірого кольору, з червоним кільцем посеред тулуба.
"Lycosa — лікоза", — за звичкою визначив Морель, у той час як ноги його, здавалося, без усякого наказу з боку рухових центрів, перейшли відразу в кар'єр. Лікоза — найхижіший, найзліший і найрухливіший з усіх павуків. Урятуватись від його погоні буває нелегко навіть на коні. А тому не дивно, що Морель розвинув таку швидкість, якої навіть не підозрював у собі. Він не біг, а летів на крилах жаху. Панічний страх опанував ним. У ці хвилини він уже не був ученим, професором. Він був дикуном кам'яного віку, що тікає від смертельного ворога. Морель робив гігантські стрибки, переплигуючи через повалені дерева, продирав густі зарості...
Ось і висохле річище. Тут бігти стало легше. Зате й переслідувач котився з швидкістю кегельної кулі, пущеної під ухил сильною рукою.
Морель задихався. Ноги його підкошувались. Раз чи два він спіткнувся і насилу звівся на ноги. Павук виграв кілька метрів і вже йшов слідом за Морелем, мабуть, не відчуваючи ні найменшої втоми. Чи буде край цьому шаленому змаганню? Мореля проймав холодний піт. Ще кілька кроків — і він упаде від утоми, страшний павук плигне на нього, переможеного ворога, й почне кусати міцними, як залізо, чорними щелепами... Морель озирнувся й побачив, що павук на бігу робить величезні стрибки, намагаючись вискочити йому на ногу. Сутичка була неминуча. Морель обернувся і спробував ударити павука сачком. Сітка сачка ще не торкнулася павука, як в;н уже скочив на неї і, мов електричний струм, пробіг по палиці. Морель відкинув од себе сачок тієї миті, коли кошлата нога павука торкнулася його руки. Тепер Морель виграв кілька кроків, але його становище було все ще безнадійним.
Річище круто завертало, і Морель раптом побачив струмок завширшки метра півтора. Зібравши останні сили, Морель перескочив через струмок і вже відчував себе врятованим. Але, глянувши на ворога, з жахом побачив, що павук кинувся вслід за ним у воду й поплив. Течія віднесла павука на кілька метрів нижче, поки він перебрався на бік Мореля. Морелю нічого більше не залишалось, як стрибнути назад. Це повторювалось кілька разів. Морель перестрибував через струмок, а павук перепливав, вилізаючи на берег трохи нижче від Мореля.