Коли ж вона прийняла руку, діти побачили там зірку з імбирного коржика...
Як тільки зірка опинялася на небі, вона починала яскраво мерехтіти, кидаючи на всі боки блискотливе золоте проміння.
— Це ж наші! — від зворушення ледве вимовив Майкл. — Це наші зірки! Вона думала, що ми спимо, й забрала їх.
А Джейн мовчала. Вона, не змигнувши оком, дивилася, як місіс Коррі все мазала небо клеєм, Мері Поппінс ліпила туди зірки, а міс Фенні й міс Енні пересували драбини далі, щоразу коли один клапоть неба був увесь заліплений.
Аж ось вони й скінчили. Мері Поппінс помахала кошиком, показуючи місіс Коррі, що там більше немає зірок. Тоді обидві спустились додолу, і весь гурток рушив з пагорба вниз. Міс Фенні несла на плечах драбини, а міс Енні стиха бряжчала відром з-під клею. На розі вони спинилися і з хвилину про щось гомоніли. Тоді Мері Поппінс потиснула всім руки і побігла Вуличкою додому. Місіс Коррі подалася в інший бік, підібравши сукню і легенько пританцьовуючи малими ніжками в м'якеньких черевичках, а слідом за нею важко почалапали її дочки.
Унизу стукнула хвіртка. На доріжці почулася хода. Потім стиха рипнули надвірні двері. І ось діти почули, як Мері Поппінс вийшла сходами нагору, навшпиньки перебігла їхню кімнату і зайшла до другої, де вона завжди спала поміж ліжечками Джона й Барбари.
Коли її кроки стихли, Джейн з Майклом перезирнулися. Тоді, не промовивши й слова, разом кинулися до комода й заглянули у верхню ліву шухляду.
Там лежала тільки купка носовичків Джейн.
— Я ж тобі казав! — промовив Майкл. Потім вони підбігли до шафи й витягли коробку з-під черевиків. Вона була порожня.
— Як же це? Чому? — Тільки й сказав Майкл, сівши на краєчек ліжка і дивлячись на Джейн.
Але Джейн не сказала нічого. Вона розгублено сиділа біля нього, обхопивши руками коліна. Нарешті вона труснула головою, відкинула з чола коси, випросталась і звелася на ноги.
— Мені цікаво одне, — сказала вона, — чи то зірки — з золотого паперу, чи золотий папір — із зірок?
Відповіді на своє питання вона не дістала. Та вона й не сподівалася на це. Вона знала, що відповісти їй міг би тільки хтось куди мудріший за Майкла.
ПРО ДЖОНА ТА БАРБАРУ
Джейн з Майклом пішли в гості. Прибравшись у свій найкращий одяг, — такі виряджені, сказала покоївка Елін, "наче зійшли з вітрини крамниці".
Будинок аж до вечора стояв тихий і спокійний, ніби думав якусь свою думу чи, може, дрімав.
Унизу, в кухні, місіс Брілл, примостивши на ніс окуляри, читала газету. Робертсон Ей сидів у садку й пильно бив байдики. Місіс Бенкс умостилась на канапі у вітальні, підібгавши ноги. І Будинок стояв дуже тихенький. Наче снив якийсь свій сон чи про щось думав.
Нагорі, в дитячій кімнаті, Мері Поппінс гріла біля каміна малі сорочечки Близнят. Сонячний Промінь зазирав у вікно, вигравав на білих стінах, танцював понад ліжечками малят.
— Слухай, ану посунься. Ти ж мені просто в очі лізеш! — сказав Джон.
— Вибач, — озвався Промінь. — Але що я вдію? Наказ є наказ. Цілий день я маю посуватися з сходу на захід, і моя дорога чомусь пролягає через цю кімнату. Вибач! Заплющ очі — і ти не бачитимеш мене.
Золоті сонячні стріли простяглись через усю кімнату. Вони силкувались посуватись якнайшвидше, щоб не заважати Джонові.
— Який ти м'якенький, який ніжний! Я тебе люблю! — сказала Барбара, простягаючи руки до того теплого сяйва.
— Славне дівчатко! — похвалив малу Сонячний Промінь і легенько перебіг по її щічках і волоссячку. — Тобі так гарно? — спитав він, неначе тільки й ждав, щоб йому знов сказали щось приємне.
— Чу-удово! — промовила Барбара, зітхнувши від утіхи.
— Галу-балу, галу-балу, галу-балу! Зроду ніде не чув стільки балаканини, як отут! Вічно хтось торохтить у цій кімнаті! — почувся чийсь пронизливий голос од вікна.
Джон з Барбарою подивилися в той бік.
То був Шпак, що мешкав на вершечку димаря.
— Оце так! — сказала Мері Поппінс. — Ти на себе оглянься! Цілий день кричиш, пищиш і верещиш, де сядеш — на даху чи телеграфному стовпі! Ти б кожного на смерть забалакав! Вже Горобець і той кращий! Справді!
Шпак схилив голову набік і подивився на неї згори, зі свого сідала на лутці вікна.
— Ну, — сказав він, — у мене справи. Консультації, дискусії, наради... Тут, звичайно, не обійдешся без... е-е-е... спокійної розмови.
— Спокійної! — підхопив Джон і зайшовся веселим сміхом.
— А я не з вами розмовляю, мій юначе! — сказав Шпак, стрибнувши на підвіконня. — Вам би вже краще не озиватись. Я ж бо чув — ти годинами не вгавав минулої суботи. Господи, я думав. Ти ніколи не замовкнеш! Ти так базікав, що не дав мені заснути цілу ніч!
— Я не базікав, — сказав Джон. — Я... — він зат-нувся. — Я просто... нездужав.
— Гм! — мовив Шпак і скочив на бильце ліжечка Барбари. Він боком-боком пострибав по ньому, поки опинився в головах. Тоді промовив ніжним, улесливим голосом:
— Ну, Барбаро Бенкс, чи не вділиш чого сьогодні старенькому?
Барбара, вхопившись за бильце, підвелась і сіла в ліжечку.
— Ось, лишилося півкоржика, — сказала вона і простягла Шпакові свій пухкенький, круглий кулачок з гостинцем.
Шпак миттю пурхнув з бильця, вхопив коржика, майнув на підвіконня й почав жадібно клювати.
Дякую, — багатозначно промовила Мері Поппінс.
Але Шпак так допався до їжі, що не помітив докору.
— Я сказала "Дякую", — знов озвалася Мері Поппінс, цього разу трохи голосніше.
Шпак підвів голову.
— Е-е... що? А, облиш, голубонько, облиш! Я не маю часу на такі дурниці! — І він ще жадібніше взявся до коржика.
В кімнаті стало дуже тихо.
Джон, розімлівши на сонечку, запхав пальці правої ноги до рота і провів ними в тому місці, де саме починали різатися зуби. .
— Навіщо ти це робиш? у спиталася Барбара своїм лагідним, потішним голосочком, у якому завжди бринів сміх. — Однаково ж ніхто не бачить.
— Я знаю, — сказав Джон, виграючи на пальцях ноги якусь мелодію. — Та це просто так, щоб не забути. Такі штуки страшенно подобаються дорослим. Ти бачила, тітка Флоссі вчора мало не вмерла з утіхи, як я так зробив. "Золотко, розумничок, ди-вонько, ластів'ятко", — хіба ж ти сама не чула, що вона наговорила?
Джон випустив ногу з рота і просто зайшовся з сміху, згадавши тітку Флоссі.