— Я чула лише частину, це лист до дядечка… та мені здається, він зовсім коротенький; справді, я навіть певна, там усього лише кілька рядків. Усе, що я почула, — це як його друг умовляв його погостити довше, і він погодився. Довше на кілька днів, чи, може, "на деякий час"… я точно не пам'ятаю.
— О, то він писав до свого батька… а я думала, до леді Бертрам чи до вас. Але якщо він писав до батька, то не дивно, що лист такий короткий. Хто став би писати серові Томасу про якісь дрібниці? От якби він писав до вас, то розповів би про все докладніше. Надіслав би вам детальний опис усіх та кожного. Скільки їх, сестер Оуен?
— Три; дві дорослі.
– І вони музикальні?
— Оцього я не знаю. Ніколи про них не чула.
— Знаєте, це ж найперша річ, — мовила міс Кроуфорд, намагаючись говорити з безтурботною недбалістю, — про яку завжди питає жінка, що сама вміє на чомусь грати, коли мова зайде про іншу. А взагалі це справжнє глупство — розпитувати про будь-яких молодих дівчат, про будь-яких трьох сестер, що не так давно стали дорослими… Кожен знає, які вони можуть бути: всі гарно виховані, приємні, а одна дуже гарненька… У будь-якій сім'ї є своя красуня; так вже воно ведеться. Дві грають на фортепіано, а одна — на арфі; і всі співають, чи то співали б, якби їх навчали співів, чи співають навіть краще від того, що їх не навчали; чи щось подібне.
— Я не знаю нічого про сестер Оуен, — спокійно відказала Фанні.
— Нічого не знаєте і, як то кажуть, не переймаєтеся. Ніколи не чула, щоб тон виражав таку відверту байдужість. Справді, чого б не бути байдужим до людей, яких ніколи в житті не бачив? Ну, а коли ваш кузен повернеться, в Менсфілді його чекатиме тиша та спокій; усі шумні особи поїдуть: і ваш брат, і мій, і я сама. Мені щось не хочеться розлучатися з місіс Грант — саме тепер, коли настав час їхати. І їй не хочеться, щоб я їхала.
Фанні відчула, що мусить щось сказати.
— Не сумнівайтеся, багато хто за вами скучить, — мовила вона. — Багатьом вас бракуватиме.
Міс Кроуфорд звернула до неї погляд, так, наче сподівалася почути чи побачити щось іще, а потім, сміючись, промовила:
— О, так! Бракуватиме, мов будь-якого шумного лиха, коли воно зникає, — бо тоді відчувається величезна різниця. Ні, я не прибідняюся, не треба мене переконувати у зворотному. Якщо за мною справді хтось скучить, це буде видно. Ті, хто захоче мене бачити, зможуть мене відшукати. Я ж не збираюся мандрувати в якусь незнану далечінь.
Тепер Фанні не могла змусити себе заговорити, і міс Кроуфорд була розчарована; адже вона сподівалася почути приємне підтвердження своїх усепереможних чарів від тієї, хто, як їй здавалося, мав про це знати; і вона знову спохмурніла.
— Оті міс Оуен, — мовила вона по хвилі. — Уявіть, що одна з міс Оуен оселилася в Торнтон-Лейсі, — як би вам це сподобалось? Адже траплялися й чудніші речі. Зважуся твердити, вони тільки цього й домагаються. І вони мають на те право, бо для них це можливість вельми непогано влаштуватися в житті. Я не дивуюся і їх не звинувачую. Кожен мусить у міру своїх сил дбати про себе. Син сера Томаса Бертрама — це не абихто; а тепер він з ними нарівні. Батько в них священик, і брат також священик, і всі вони вірні служителі церкви. Він — їхня законна власність; він один із них. Ви мовчите, Фанні; міс Прайс, ви мовчите. Але скажіть відверто, хіба ви не чекаєте саме цього?
— Ні, — твердо відповіла Фанні, — я взагалі такого не чекаю.
— Взагалі не чекаєте! — знервовано вигукнула міс Кроуфорд. — Просто диво. Та я думаю, ви чудово знаєте, що… я завжди вважала, що ви знаєте… може, ви взагалі не думаєте, що він одружиться… принаймні зараз.
— Справді, не думаю, — обережно мовила Фанні, сподіваючись, що не помилилася ні у своїй здогадці, ні в тому, що зробила це зізнання.
Її співбесідниця гостро позирнула на неї і, втішена тим, що Фанні зашарілася від цього погляду, мовила:
— Для нього найкраще так, як зараз, — і змінила тему розмови.
Розділ тридцятий
Після цієї розмови міс Кроуфорд стало легше на серці, і вона йшла додому, впевнена, що зможе стійко витримати навіть іще один тиждень у такому ж малолюдному товаристві в таку ж негоду; але того ж вечора повернувся з Лондона її брат — як завжди, в доброму гуморі, а може, ще й у кращому, ніж завжди, — і тому їй не довелося випробувати власне терпіння. Він знову відмовився сказати їй, задля чого їздив, але ця відмова лише її потішила; ще напередодні вона могла б розсердитися, але тепер сприйняла це просто як жарт, подумавши, що тут, певно, ховається якийсь приємний сюрприз для неї. І наступний день таки обернувся для неї сюрпризом. Генрі сказав, що піде до Бертрамів дізнатися, як їм там ведеться, і за десять хвилин повернеться, — але його не було більше години; сестра, даремно почекавши на нього в саду, щоб разом вирушити на прогулянку, стала нетерпляче виглядати його на розі алеї і, коли він нарешті з'явився, вигукнула: "Любий мій, де ж це ти забарився так довго?" — а він у відповідь зізнався, що сидів з леді Бертрам та з Фанні.
— Сидів з ними півтори години! — вигукнула Мері.
Та її чекав ще більший сюрприз.
— Так, Мері, — мовив він, беручи її під руку, і рушив алеєю, мов у якомусь маренні. — Я не міг піти раніше; Фанні була така мила! Я вже все вирішив, Мері. Я знаю, чого хочу. Це тебе дивує? Ні, ти повинна здогадуватися, що я вирішив одружитися на Фанні Прайс.
Оце було справжнім сюрпризом, оскільки, що б там собі не уявляв Кроуфорд, його сестра й гадки не мала, що він може таке намислити; і вона так щиро виказала свій подив, що йому довелося повторити сказане більш багатослівно та урочисто. Його несхитне рішення не було прикрим для неї; навпаки, цей сюрприз її порадував. Мері була в такому настрої, що могла лише радіти союзу з родиною Бертрам; і її не засмутило навіть те, що становище Фанні нижче від братового.
— Так, Мері, — підсумував він на завершення, — от і я спіймався в пастку. Ти знаєш, з якого несерйозного наміру все почалося; але тепер цьому кінець. Я думаю (принаймні хотів би так думати), що не так уже марно старався завоювати її прихильність; а щодо моїх почуттів, то вони незмінні.