– Ет, – буркнув Мумі-тато. – Це для збереження місцевого колориту… Існує велика різниця між оповіддю автора про речі і події та його ставленням до них. Я маю на увазі, роздуми чи описи на папері дуже відрізняються від буденної мови, до того ж, автор залежить здебільшого від власних почувань…Так мені принаймні здається…
Тато замовк, стурбовано гортаючи сторінки зошита.
– То, на вашу думку, я вдаюся до надто незвичних слів? – запитав він дещо розгублено.
– Та ні, пусте, – заспокоїв його синок. – То ж було так давно, та й здогадатися можна, що ти хотів сказати… Оце й усе, що ти написав?
– Поки що так. Але відтепер розповідь ставатиме більш захоплюючою. Я саме підійшов упритул до дронта Едварда та Мари. Куди поділася моя ручка для писання мемуарів?
– Ось вона, – простягнув ручку Нюхмумрик. – Тільки ж напишіть тепер більше про Потішника. Нічого не пропускаючи!
Тато Мумі-троля згідно кивнув головою, розгорнув у траві зошит і взявся до праці.
Саме тоді я вперше відчув смак до різьби по дереву. Незвичайне обдарування різьбяра передалося мені, напевно, у спадок. Я мав його, так би мовити, в кінчиках лап. Перші мої кроки в цій царині були досить несміливими. На нашій корабельній верфі я вибрав гарний шмат деревини, роздобув ножа і взявся до роботи. Я замислив змайструвати вишукану баню цибулястої форми для даху корабельної рубки й оздобити її чепурною різьбою у вигляді риб'ячої луски.
Фредріксон, на жаль, невисоко оцінив таку важливу деталь в устаткуванні судна, бо думав лише про те, як спустити корабель на воду.
"Мурська Сиринада" була готова до відплиття. Вона тішила око, пломеніючи багрянцем у сонячних променях, і тим часом спочивала на чотирьох гумових колесах, які мали б уберегти її на підступних піщаних відмілинах. Фредріксон десь роздобув капітанський кашкет із золотим шнуруванням. Він заліз під днище корабля, звідти долинуло його стурбоване бурмотіння.
– Застряг! Цього можна було сподіватися! Будемо стовбичити тут до сходу місяця.
Зазвичай небагатослівний Фредріксон без угаву буркотів сам до себе, що свідчило про його неабияке занепокоєння.
– Ага, знову доведеться зриватися з місця! – широко позіхнув Потішник. – Гуп! Гоп! Що це у вас за життя! Весь час у русі, переїжджати з місця на місце, вертітися з рання до ночі! Така життєва активність до добра не доведе! Як подумаєш про всіх тих, хто працює, метушиться, і чим це завершується урешті-решт, жити не хочеться! Був у мене колись родич, котрий студіював тригонометрію, та так самозабутньо, аж йому вуса повідпадали, а коли всього навчився, прийшла Мара і зжерла його. Так-так, лежав у череві Мари, такий мудрий, як ніхто!
Слова Потішника мимоволі наводять на думку про Нюхмумрика, який згодом також обрав собі за провідницю зірку-покровительку лінивства. Загадковий тато Нюхмумрика ніколи не переймався тим, чим варто було перейматися, і ніколи не дбав про те, аби лишити по собі достойний спомин для нащадків (так би й пропав у забутті, якби я не написав про нього у своїх мемуарах). Та як би там не було, Потішник знову позіхнув і поцікавився:
– Коли вирушаємо? Гуп! Гоп!
– І ти з нами? – здивувався я.
– Звичайно!
– Страшенно перепрошую, – втрутився Верть. – Але якщо це вас не розгнівить… я би також мав таке бажання… щось би таке подібне… Не можу більше жити у своїй бляшанці з-під кави!
– Он як? – ще дужче здивувався я.
– Ота червона фарба ніяк не висохне! – пустився в пояснення Верть. – Перепрошую! Вона всюди: у їжі, в постелі і навіть на вусах… Я збожеволію від цього, Фредріксоне! Я просто збожеволію!
– Не роби цього! Ліпше пакуйся! – кинув Фредріксон.
– О! – невимовно зрадів його племінник. – Яке щастя! А скільки ще всього треба обдумати! Така тривала подорож… цілком нове життя…
І він прудко звіявся додому, лиш фарба порозбризкувалася навсібіч.
Я дійшов висновку, що наша команда далеко не така надійна, як би того бажалося.
А "Мурська Сиринада" таки нівроку застрягла, гумові колеса глибоко вгрузли у ґрунт і ані руш! Ми перекопали усю верф (тобто галявину), але намарно. Фредріксон сів на землю, обхопивши голову лапами.
– Любий друже, не журися! – намагався я розрадити його.
– Я не журюся! Я думаю! – відказав Фредріксон. – Корабель вгруз у землю. Ми його не можемо спустити у річку. Отже, треба річку підвести до корабля. Як? Прокласти нове русло. Як? Спорудити загату. Як? Наносити каміння…
– Як? – послужливо спробував я продовжити його міркування.
– Придумав! – скрикнув нараз Фредріксон так голосно, що я аж підскочив. – Дронт Едвард! Треба посадити його у річку…
– Він такий великий? – недовірливо запитав я.
– Іще більший! – коротко буркнув Фредріксон. – Маєш календар?
– Ні, – я все більше хвилювався.
– Позавчора ми їли горохову зупу[3]… То сьогодні субота, у нього купальний день. Чудово! Поквапся!
– А ті дронти злі? – поцікавився я обережно, доки ми спускалися до берега річки.
– Так, – підтвердив Фредріксон. – Але розтолочити когось можуть хіба з недогляду. Потім тиждень оплакують нещасливця. І компенсують кошти на поховання…
– Невелика втіха… – промурмотів я стиха, відчуваючи, як розпирає мене відвага.
Згодься, читачу, хіба то велика штука бути відважним, якщо не маєш страху?
Раптом Фредріксон став як укопаний:
– Тут.
– Де? – розгубився я. – Він мешкає у цій вежі?
– То його ноги… – пояснив Фредріксон. – Тихо, зараз я гукну Едварда.
І він що було моці зарепетував:
– Агов, Едварде! Це я, Фредріксон! Де ти нині купатимешся?
Згори долинуло щось наче гуркотіння грому:
– А, то ти, піщана блохо! У морі, ясна річ! Як завжди!
– Скупайся у річці! Там пісок гарний та м'який! – надсаджувався Фредріксон.
– Брехня і крутійство! – відказав голос дронта Едварда. – Кожна комашка знає, що та бісова річка устелена клятим камінням!
– Ні, клянуся, там піщане дно! – запевняв велета Фредріксон.
Дронт трохи побуркотів сам до себе і врешті згодився:
– Гаразд. Скупаюся у твоїй хваленій річці. Але стережися, бо похорони останнім часом вкрай розорили мене! Якщо дуриш, маленька кузько, то відчуєш це на власній шкірі! Ти ж знаєш, які чутливі у мене ступні. Не кажучи вже про задок!