– Завтра раненько прийду на каву! – гукнув він. – Дивіться ж мені, щоб кава була міцною!
Та на цьому пригодам ще не настав край – зненацька все морське дно спалахнуло світлом.
– Ми знову горимо, – сповістила Маленька Мю.
Сотні мільйонів-більйонів риб припливли звідусіль із запаленими світелками, кишеньковими ліхтариками, штормовими ліхтарнями, галогенними та карбідовими лампами. У декого біля кожного вуха висіло по лампадці.
Усі, усі без винятку нетямилися від щастя та вдячності.
Ще недавно похмуре море засяяло всіма барвами веселки, на зеленому килимі морських трав фіолетово, червоно і яскраво-жовто зацвіли анемони, а морські змії танцювали, стоячи на голові від радості.
Наше повернення додому стало тріумфальним. Ми зборознили вздовж і впоперек усеньке море і вже самі не знали, що миготить перед нашими ілюмінаторами – морські вогні чи зорі на небі.
Лише на світанку "Мурська Сиринада" підійшла до узбережжя Володаревого острова. Ми ледь не засинали від утоми.
Розділ восьмий,
у якому я описую обставини одруження Вертя, легким порухом пера у лапі торкаюся моєї драматичної зустрічі з Мамою Мумі-троля і глибокодумними міркуваннями завершую нарешті свої мемуари.
За десять морських миль від берега ми помітили човен на веслах, який прапорцем подавав сигнали біди.
– Це ж Володар! – вигукнув я схвильовано. – Невже на острові з самого ранку відбулася революція? (Хоча піддані Короля не мали схильності до бунту).
– Революція? – і собі стурбувався Фредріксон, додаючи обертів двигунові. – Хоч би нічого не сталося з моїм племінником…
– Що трапилося? – загукала Мюмля до Володаря, коли ми загальмували поряд з Королівським човном.
– Трапилося? Таки трапилося! – крикнув Володар у відповідь. – Усе йде шкереберть! Вам слід негайно повертатися додому!
– Може, покинуті кістки нарешті здійснили свою помсту? – з надією в голосі запитав Привид.
– Та ні, це ваш малий Верть заварив усю кашу, – Володар, важко хекаючи, видряпався на борт судна. – Нехай хтось подбає про човен… Ми власною Величністю подалися навздогін за вами, бо анітрохи не покладаємося на Наших підданих.
– Верть? Кашу заварив? – не йняв віри Потішник.
– Так-так, саме Верть, – потвердив Король. – Ми дуже любимо весілля, але ніяк не можемо запросити до Королівства сім тисяч гризликів на чолі зі злющою тіткою!
– А хто одружується? – поцікавилася Мюмля.
– Та Ми ж уже про це сказали! Верть, ясна річ! – нетерпеливився Володар.
– Бути такого не може! – не повірив Фредріксон.
– Може, може і ще раз може! Він хоче негайно одружуватися! – почав уже дратуватися Король. – З Підливкою (та додайте ж ходу!). Вони закохалися одне в одного з першого погляду, обмінялися ґудзиками, гасали по острову, дуріли і бешкетували, а сьогодні послали телеграму тітоньці (хоча її начебто з'їли) і запросили її та сім тисяч гризликів на своє весілля! Ми готові закластися і з'їсти Нашу корону, що вони перериють усеньке Королівство! Подайте Нам, хто-небудь, келих вина!
– Невже вони запросили на весілля тітку пані Гемулевої? – розгублено пробелькотів я, подаючи Володареві вино.
– Так, про щось таке йшла мова, – похмуро мовив Володар. – Тітка з відкушеним носом, до того ж, страшенна злюка! Ми любимо несподіванки, але любимо робити їх власноруч!
Тим часом наш корабель підходив до острова.
На самому краю мису, чекаючи нашого прибуття, стояв Верть з Підливкою попід лапку. "Мурська Сиринада" пристала до берега, Фредріксон кинув швартовий трос кільком підданим, котрі, роззявивши рота, захоплено витріщалися на нас.
– Ну-у??? – тільки й сказав він.
– Перепрошую! – радісно вигукнув Верть. – Я одружився!
– Але ж Ми звеліли вам зачекати й одружитися після обіду, – дорікнув Володар. – Тепер не буде веселого свята!
– Вибачте, несила чекати так довго! – виправдовувався Верть. – Ми страшенно закохані!
– О, любі молодята! – розчулено схлипнула Мюмля, стрімголов кидаючись до них униз трапом. – Вітаю! Яка гарненька ця крихітка Підливка! Привітайте їх, діти, вони одружилися!
– Вони подружилися! – і собі додала Маленька Мю.
На цьому місці Чмих урвав читання мемуарів, він скочив на рівні ноги і закричав:
– Стоп!
– Тато читає про свою молодість, – докірливо зауважив Мумі-троль.
– І про молодість мого тата теж, – нагадав Чмих з несподіваним відчуттям власної гідності. – Я вже чимало наслухався про Вертя, але вперше чую про Підливку!
– Я забув про неї… – винувато промимрив Мумі-тато. – Вона з'являється щойно зараз…
– Забули про мою маму! – обурено скрикнув Чмих.
Двері враз відчинилися і до спальні зазирнула Мама Мумі-троля.
– Ви ще не спите? – здивувалася вона. – Мені здалося, ніби хтось кликав маму…
– То був я! – вигукнув Чмих, зістрибуючи з ліжка. – Уявляєте? Упродовж усієї розповіді тільки й чуєш про татів, про татів і знову про татів, аж раптом цілком неочікувано довідуєшся, що була ще й мама!
– Але що ж у цьому дивного? – чудувалася Мумі-мама. – Наскільки я розумію, у тебе була напрочуд щаслива мама з великою колекцією ґудзиків!
Чмих суворо глянув на Мумі-тата:
– Справді?
– Так, з купою ґудзикових колекцій! – запевнив Тато. – А ще вона мала колекції каменів, черепашок, скляних кульок – усього, чого душа забажає! До речі, й сама була несподіванкою!
Чмих поринув у задуму.
– Якщо вже зайшла мова про мам, – озвався нараз Нюхмумрик, – як склалася доля отієї Мюмлі? У мене також була мама?
– Звичайно! – потвердив Тато Мумі-троля. – Чудова мама!
– Отже, Маленька Мю – моя родичка? – недовірливо запитав Нюхмумрик.
– Так! Саме так! – утішився Мумі-тато. – Але більше не заважайте мені читати. Це, зрештою, мої мемуари, а не дослідження родинних коренів!
– Можна Татові читати далі? – запитав Мумі-троль.
– Хай читає, – погодилися Чмих з Нюхмумриком.
– Дякую! – полегшено зітхнув Мумі-тато, беручись знову до читання.
Верть та Підливка увесь день приймали весільні подарунки. Врешті-решт бляшанка з-під кави переповнилася, і ґудзики, камінці, мушлі, цвяшки (всього не перелічити) довелося складати на скелі.
Верть сидів на купі подарунків, тримав Підливку за лапку і променів від щастя.
– Так приємно бути одруженим, – тішився він.