– А мене турбує, що піжаму мого тата вибруднили ґаляреткою, – озвався Нюхмумрик. – У чому він потім спав?
– У моїй піжамі, – відказав Тато Мумі-троля, випускаючи під стелю великі кружальця диму.
Чмих позіхнув.
– Може, пополюємо на кажанів? – запропонував він.
– Гайда, – підтримав його Нюхмумрик.
– Бувай, тату! – кинув на бігу Мумі-троль.
Мумі-тато зостався сам на ґанку. З ручкою у лапі, він на якусь хвилю замислився, а потім знову взявся до описування подій своєї бурхливої молодості.
Наступного ранку тітка пані Гемулевої перебувала у вбивчо доброму гуморі. Вона розбудила нас о шостій годині, вигукуючи голосом, немов у мідної труби:
– Доброго ранку! Доброго ранку! Доброго ранку!!! Беремося до справ! Спершу влаштуємо невелике змагання зі штопання шкарпеток (я їх познаходила у ваших скриньках). Потім у винагороду декілька виховних ігор. Це дуже корисно! Чим будемо зміцнювати нині свої сили?
– Кавою! – випалив Верть.
– Кашею, – виправила його тітка. – Каву п'ють лише старигани-трясуни…
– Знав я одного, що помер від каші, – пробурмотів Потішник. – Застрягла йому в горлі, і він подавився…
– Уявляю, що сказали б ваші батьки, побачивши, як ви п'єте каву! – похитала головою тітка пані Гемулевої. – Заплакали би! А як справи з вашим вихованням? Виховані ви чи ні? Чи, може, так і народилися важкими у сенсі виховання дітьми?
– Я народився за незвичайного розташування зірок! – негайно повідомив я. – Мене знайшли у маленькій мушлі, вистеленій оксамитом…
– Я не бажаю, щоб мене виховували, – рішуче заявив Фредріксон. – Я винахідник і робитиму все, що мені заманеться!
– Перепрошую! – вибухнув Верть. – Мої тато з мамою ніколи не заплачуть! Вони загинули під час Великого прибирання!
Потішник з погрозливим виглядом набивав свою люльку.
– Ха! – пирхнув він. – Не визнаю жодних розпоряджень! Вони нагадують мені про сторожів у парку!
Тітка пані Гемулевої довго оглядала нас, а потім поволі, наголошуючи на кожному слові, відкарбувала:
– Віднині я беруся за вас!
– О, зовсім не обов'язково! – вигукнули ми водночас.
Але тітка лише похитала головою і промовила жахливі слова:
– Це мій гемульський Обов'язок!
Тоді покинула нас на самоті, напевно, щоб іще раз обдумати пекельні виховні моменти.
Ми заховалися від сонця під полотняним дашком на кормі корабля, оплакуючи свою жалюгідну долю.
– Клянуся своїм хвостом, ніколи й нікого не рятуватиму більше у темряві! – палко запевнив я.
– Слушна думка і головне вчасна! – буркнув Потішник. – Від цієї тітки можна сподіватися чого завгодно! Не здивуюся, якщо котрогось дня вона викине за борт мою люльку й спробує запрягти мене до роботи! Вона на все здатна!
– Може, Мара повернеться, – з надією в голосі прошепотів Верть. – Або хтось інший змилосердиться над нами і з'їсть її! О, вибачте! Так негарно казати?
– Звичайно, негарно, – потвердив Фредріксон, та за якийсь час серйозно додав: – Але в цьому щось є…
Ми замовкли, невимовно жаліючи самих себе.
– Скоріше б стати дорослими! – врешті порушив я мовчанку. – Дорослими і знаменитими! Тоді б ми легко дали собі раду з цією тіткою!
– А як стати знаменитим? – поцікавився Верть.
– О, це досить легко! – з ентузіазмом відгукнувся я. – Треба лише вчинити щось таке, що ще нікому не спало на думку до тебе… Або щось старе у новий спосіб…
– Наприклад? – зацікавився Потішник.
– Літаючий корабель, – пробурмотів Фредріксон із загадковим блиском в очах.
– Не думаю, що слава – така вже й добра штука! – зауважив Потішник. – Хіба, може, на початках… А потім до неї звикаєш, і вона лише наводить нудьгу. Все одно, що кружляти на каруселі…
– А це що таке? – запитав я.
– Механізм, – запалився одразу Фредріксон. – Його приводить у рух зубчасте колесо… Ось так, – і він витягнув олівець та папір.
Цей феномен – безтямне замилування Фредріксона машинами та механізмами – ніколи не переставав мене дивувати. Його наче хтось заворожував. А мені всіляка машинерія нудна. Що стосувалося, скажімо, водяного колеса, все було гарно й зрозуміло, а от звичайний замок-блискавка вже викликав у мене недовіру. Потішник колись мав знайомого з замком-блискавкою на штанах, – одного разу той замок заклинило, та так ніколи й не розклинило. Жахлива історія!
Власне у ту мить, коли я мав намір поділися з рештою своїми роздумами про замки-блискавки, почувся дуже дивний звук. Він нагадував віддалене глухе бряжчання металевої труби. Без сумніву, грізне…
Фредріксон визирнув з-під дашка і мовив одне-єдине зловісне слово:
– Гризлики!
Тут необхідно дати деякі пояснення (розумний читач і сам збагне, що й до чого, та все ж…). Доки ми відпочивали у затінку дашка, "Мурська Сиринада" увійшла в дельту ріки, населену гризликами. Гризлики – дуже товариські істоти, які ненавидять самотність. Вони вигризають зубами тунелі під руслом ріки і засновують там свої колонії. Замість лап у них присоски, які залишають по собі липкі сліди, тому їх інколи ще називають липконіжками або ніжколипками. Здебільшого вони дуже привітні, але нещадно гризуть усе, що потрапляє їм на очі, особливо, якщо це річ нова і ще не бачена. Ну ніяк не можуть стриматися. А ще мають дуже неприємну рису: можуть залюбки відгризти комусь носа, якщо він видався їм надто великим.
Тому легко зрозуміти наше занепокоєння тим, як складатиметься подальша ситуація.
– Не вилазь із бляшанки! – гукнув Фредріксон племінникові.
"Мурська Сиринада" завмерла на плесі, де аж кишіло гризликами. Вони пильно розглядали нас своїми круглими блакитними очками, грізно ворушачи вусами і збиваючи лапами воду.
– Пропустіть нас, будь ласка, – попросив Фредріксон.
Однак гризлики ще тісніше скупчилися навколо корабля, а декотрі почали спинатися вгору бортами, чіпляючись лапами-присосками. Коли рийка першого з них виринула над поруччям, з рубки вийшла тітка пані Гемулевої.
– Що відбувається? – закричала вона. – Що це за типи? Я категорично забороняю їм тут з'являтися і заважати виховному процесові!
– Не лякайте їх! Вони розгніваються! – застеріг її Фредріксон.
– Я вже розгнівалася! – гаркнула тітка. – Геть! Забирайтеся геть! Щоб я й духу вашого тут не чула! – і вона лупнула найближчого гризлика парасолькою по голові.