MELLONTA TAUTA(1)
© Український переклад. В. В. Вишневий, 1992.
Редакторові "Ледіз бук"
Маю честь надіслати для Вашого журналу матеріал, який Ви, сподіваюся, зможете розібрати краще, ніж це вдалося мені. Це переклад, виконаний моїм другом Мартіном Ван Бюрен Мевісом (котрого часом називають "пророком із Покіпсі") з дивного рукопису, якого я знайшов десь рік тому в щільно закоркованій пляшці, що плавала у водах Mare Tenebrarum(2), моря, чудово описаного нубійським географом, але в наш час відвідуваного рідко, хіба що трансценденталістами та шукачами химер.
Відданий Вам
Едгар А. По.
Борт повітряного корабля "Жайворонок"
І квітня 2848 р.
Так от, мій любий друже, доведеться вам, за гріхи ваші, зазнати мук читання довгого, просторікуватого листа. Скажу відверто: я збираюсь покарати вас за всі ваші неподобства; дозволю собі бути скількимога нудотною, непослідовною, безладною нечемою. До того ж я тут ув'язнена в бридкій повітряній кулі разом із сотнею чи двома лобурів, яких прирекли на приємну розвагу — подорож (дивне ж уявлення мають про приємність деякі люди!), і не матиму жодної нагоди торкнутися terra firma (3) принаймні протягом місяця. Нема з ким поговорити. Нема чого робити. А коли людині нема чого робити, тоді саме й час писати листи до друзів. Тепер ви розумієте, чому я раптом надумала писати цього листа: авжеж, через мою ennui(4) і через ваші гріхи. Чіпляйте ж на ніс свої окуляри і приготуйтеся добряче понудьгувати. Я збираюсь писати до вас щодня впродовж усієї цієї осоружної подорожі.
(1) Те в майбутньому (гр.).
(2) Моря мороку (латин.).
(3) Твердої землі (латин.).
(4) Нудьгу (фр.).
Е-хе-хе! Коли ж то нарешті до людської черепної коробки завітає яке-небудь Відкриття? Невже нам довіку терпіти ці повітряні кулі, з усім роєм їхніх невигід? Невже ніхто не вигадає нового, скорішого засобу пересування? Такий от поступ підтюпцем, на мою думку, коли й кращий від достеменних тортур, то лиш трошечки. Слово честі, за годину після того як вирушили з дому, ми подолали не більше ста миль. Нас переганяли навіть пташки — принаймні деякі з них. Запевняю вас, я аж ніяк не перебільшую. Наш рух уперед, безперечно, здається повільнішим, ніж насправді: адже навколо нема предметів, які б допомогли оцінити нашу швидкість, а по-друге, ми линемо за вітром. Звичайно, коли зустрічаємо іншу повітряну кулю, з'являється нагода відчути наш літ, і тоді, слід сказати, все виглядає не так уже кепсько. Що вже я звична до цього способу пересування, а все одно не можу побороти якогось наче запаморочення кожного разу, коли якусь кулю проносить просто над нашою головою: мені здається, ніби на нас нападає гігантський хижий птах і от-от понесе нас кудись у пазурях. От сьогодні на світанку над нами пролетіла одна, та так низько, що зачепила своїм якірним тросом мотузяну сітку, якою обплетено нашу гондолу; тож ми неабияк похвилювались. Капітан сказав, що якби цей кіш було зроблено з мішурної "шовкової" линви, як п'ятсот чи тисячу років тому, ми неминуче зазнали б аварії. Він пояснив мені, що "шовк" той виробляли з волокна, яке добували з нутрощів певної породи черваків. А ту черву дбайливо вигодовували шовковицею — то така плодова рослина, схожа на кавун,— і коли черваки набирали досить тіла, їх перемелювали у млині. Одержану таким чином масу, яка в первісному стані звалася папірус, згодом іще піддавали різноманітній обробці, і врешті вона ставала "шовком". Як це не дивно, але колись його вважали розкішним матеріалом для жіночого одягу] Балони повітряних куль також найчастіше виготовляли з "шовку". Куди, здається, кращий гатунок матеріалу пізніше стали видобувати з оплодня насінин рослини, що має вульгарну назву euphorbium, а в ті часи ботаніки називали її молочаєм. Так от цьому гатункові шовку дали наукове визначення "шовк-бакінгем" — завдяки його дивовижній тривкості; звичайно його просочували розчином каучука — ця речовина, дуже подібна до гутаперчі, широко використовується й зараз. А каучук цей часом називали ще індійською гумою, або "гумою мовчання", хоч сам він, по-моєму, належить до родини лишайників. Ніколи не кажіть мені більше, буцімто я в душі зовсім не археолог.
Якщо зайшла мова про якірні троси, то й наш трос, здається, щойно скинув у море якогось чоловіка, зачепивши одне з електричних гвинтових суден, що юрмляться під нами в океані,— кораблик десь на шість тисяч тонн і, судячи з усього, жахливо переповнений. Тим манюсіньким баркам слід би заборонити брати на борт більше пасажирів, ніж приписано. Того чоловіка, ясна річ, не взяли назад на борт, і він невдовзі зник з очей разом із своїм рятівним поясом. Мене дуже тішить, любий мій друже, що ми живемо в аж таку освічену добу: вона ж бо не визнає права на існування такої дрібниці, як окрема особистість. Загал — ось про кого дбає в нас істинна людяність. До речі, коли вже йдеться про людяність,— чи знаєте ви, що наш невмирущий Уїггінс не такий уже оригінальний у своїх поглядах на суспільні відносини і все таке інше, як то схильні вважати його сучасники? Пандіт мене запевняє, що ті самі ідеї і майже тим самим способом висловлював ще мало не тисячу років тому ірландський філософ на ім'я Хутр'є, коли розпочав у власній крамниці роздрібну торгівлю котячими шкурками та іншим хутром. А Пандіт, як ви знаєте, чоловік тямущий; тобто ніякої помилки тут бути не може. Просто дивовижно, як часто — чи не щодня — ми бачимо підтвердження глибоких спостережень індуса Аріса (він же Овен) Тоттеля (цитую за Пандітом): "Отже, ми мусимо визнати, що поміж людьми, повторюючись не раз, не два і не кілька разів, а майже нескінченно, ходять одні й ті самі думки".
2 квітня. Сьогодні обмінювалися сигналами з електричним катером, який доглядає серединну ділянку лінії плавучого телеграфного дроту. Я дізналася, що коли Хорзе вперше запроваджував у дію цей різновид телеграфу, то прокладання дроту через море вважалося цілком неможливим; а нині нам вельми важко зрозуміти, в чому ж полягали ті труднощі! Ось такі справи. "Tempora mutantur" (1),— вибачте мені за цитування етрусків: що б ми робили тепер без атлантичного телеграфу? (Пандіт каже, що "атлантичний" — то стародавній прикметник). Ми на кілька хвилин лягаємо в дрейф, задаємо катерові кілька запитань і дізнаємося, серед інших знаменних новин, що, скажімо, в Африці лютує громадянська війна, а в Юропі, як і в Айшії, залюбки робить свою чудову справу чума. Хіба ж не варте серйозної уваги те, що, перш ніж на філософію пролила своє прекрасне світло Людяність, світ призвичаївся ставитись до війни чи до пошесті як до лиха? Чи знаєте ви, що у стародавніх храмах навіть молилися, аби ці нещастя (!) не уражали людство? Далебі, не так воно легко зрозуміти, яких вигід шукали собі в цьому наші далекі предки? Невже вони були аж такі сліпі, що не могли второпати просту річ: знищення хай і тьми-тьмущої окремих особин є не що інше, як безперечне благо для загалу!