Дим глузливо пирснув, а я заржал. Потім став шматувати аркуші й розкидати клапті по підлозі. Муж-письменник трохи не чокнувся, весь пожовк і посунув на мене, зціпивши зуби й розчепіривши пальці, мов кігті. Настала черга Дима — шкірячись, він кидав у перекривлине ліцо чєловєка: — "У-тю-тю!.. У-лю-лю!" А тоді — хрясь-хрясь! — кулаком зліва, кулаком справа, і ось наш дорогенький друг уже спливає червоною юшкою — червоненьке винце на розлив, густе й повсюди, так наче його виробляє потужна фірма. Чистесенький килимок і клапті книжки, яку я вже дошматовував — вжик-вжик! — були залиті кров'ю. Увесь той час дєвочка, кохана й вірна господарева жєна, заціпеніло стояла біля каміна. Аж раптом, за кожним ударом Дима, вона почала зойкати, і це нагадувало музичний супровід його кулачній роботі. Тут із кухні повернулися Джорджі й Піт. Обидва щось жували, не скинувши масок,— це чудово можна було робити й так. Джорджі тримав в одній лапє холодну пташину ніжку, а в другій — півбуханця хлєба, щедро намазаного маслом. Піт прийшов із пляшкою пива, що пінилося через горлишко, і з добрячим шматком кексу з коринкою. Хлопці почали підбадьорювати Дима — гоп-гоп-гоп! — а той витанцьовував навколо письменника і гатив його кулаками. Кінець кінцем чєловєк заплакав над сплюндрованою справою свого життя, і в його розбитій, закривавленій пасті забулькало:
"У-ю-ю-юй!" Мої кенти не переставали жувати, і коли вони вигукували, то в їхніх пащеках можна було побачити шматки їжі. Такого я не міг терпіти — це просто гидота. Тому гримнув:
— Облиште жратву! Я вам не дозволяв! Візьміть цього чєловєка й тримайте так, щоб він усе відєл і не шарпався.
Хлопці кинули свою жирну піщу на розкидані папери на столі й скрутілі письменника. Рогові окуляри в нього вже були розбиті, але ще теліпалися на "фасаді" (я не витримав і здер їх, братики). А Дим усе витанцьовував довкола, забавляючись з автором "Механічного апельсина", доки ліцо в того стало фіолетовим і заюшеним, наче стиглий плід, що спливає соком.
— Досить, Диме! — зупинив я його. — Перейдімо тепер до іншої иєщі, і хай нам Бог помагає.
Дим схопив дєвочку, яка все ще виском вищала на високій бемольній ноті, заломив їй руки за спину, а я під підбадьорливе "гоп-гоп-гоп!" почав зривати з неї одяг. І ось її спокусливі груді вже засвітили рожевими пипками, братва, а я розстібав штани, готуючись устромитися в неї. А встромившись, почув судомний крик дєвочкі й безумні зойки та брудну лайку закривавленого чєловєка, що його Джорджі й Піт тримали якомога ближче до нас. Після мене настала черга Дима, і він, поки я тримав дєвочку, зробив своє діло по-тваринному нетерпляче, щирячись і підвиваючи під маскою Пе Бе Шеллі. Потім ми помінялися — Дим і я схопили заслиненого письменника,, який уже й не борсався, тільки недоладно белькотів, наче був у молочно-плюсовому барі, а Піт і Джирджі и собі скуштували дєвочку. Нарешті запала тиша, і нас охопила лють. Ми розтрощили геть усе, що ще лишалося цілим: друкарську машинку, лампу, стільці, а Дим — у своєму репертуарі — подзюрив у камін і збирався вже накласти купу на вкритий папером килим, та я заборонив.
— Гайда! Гайда! Гайда! — гукнув я.
Письменник і його жєна були наче непритомні — заюшені кров'ю, змордовані, вони тільки хрипіли. Одначе залишалися живі.
Ми сіли в машину (я посадив за кермо Джорджі, бо почувався трохи стомленим) і помчали назад до міста, не звертаючи уваги на тварин, які з виском попадали під колеса.
3
Ми їхали до міста, але на околиці, неподалік від так званого Промислового каналу, завважили, що стрілка на покажчику палива безсило впала, так само, як і наші-ха-ха-ха!-"стрілки-хрінки", і машина закахикала: "кхс-кхе-кхе!" Нічого страшного-блакитні вогники залізничної станції миготіли--бл й м-блим! — вже зовсім поруч. Ішлося тільки по те, ччи покинути машину, щоб її зашмонали рожі, чи штовхнути її, наче в нападі шаленої люті, в старий ставок, де б вона гучно плюснулася й навіки зникла. Ми вибрали друге. Повилазивши з машини, відпустили гальма, вчотирьох подкатілі колимагу до краю ставка (суміш патоки з людськими екскрементами), добряче піхнулі, й вона полетіла, а ми повідскакували назад, щоб багнюка не забризкала нам одєжду. Однак машина тихо пірнула собі — хлюп! — а тоді — бульк! — і повагом пішла на дно.
— Прощавай, кентику! — гукнув Джорджі.
А Дим провів колимагу блазенським "у-ха-ха!"
Ми рушили до платформи, щоб проїхати одну зупинку до Центру — так називалася станція в центральній частині міста. Чемно, як належить, заплатили за проїзд і стали тихо, як порядні люди, чекати на платформі. Дим розважався біля гральних автоматів — кишені в нього були напхані дрібняками, і він був ладен у разі потреби роздати монети злидарям та голодним, одначе жодного такого ми не зустріли. Нарешті з гуркотом підійшов швидкий поїзд, маїіжг порожній, і ми сіли. Проїхавши трохи, взялися за оббивку й хутко випустили тельбухи із сидінь, а Дим почав гатити по окну ланцюгом, доки шибка розлетілася, зблиснувши скалками в зимовому повітрі. І все ж ми почувалися виснажгними й змореними — той вечір, братва, таки забрав у нас чимало сил; тільки Дим так само веселився, мов блазень, хоч був замазюканий з голови до ніг і вопял потом, що найбільше мене в ньому дратувало.
У Центрі ми вийшли й почовгали до молочного бару "Корова", відверто позіхаючи — а-а-у-у! — під місяцем, зорями й ліхтарями, бо, зрештою, були ж іще мальчікі-підлітки й удень ходили до школи. В "Корові" стало іце велелюдніше. Але той чєловєк, який звечора плів мандрони у "торчку" від молока з "хімією" чи чимось таким, і досі правив своєї:
— Вуличні хлопці, з мертвої матерії народжені погодою в кінно-сінні глільсько-платонічні часи...
Мабуть, він "залітав" того вечора уже втретє чи вчетверте, бо вигляд мав якийсь нелюдський, наче й сам обернувся на вещь, а його ліцо — на крейдяну брилу. А проте, коли вже йому подобалося так довго "мандрувати", то хай би краще скористався одним з окремих стійл у глибині бару, а не муляв людям очі у великій залі, де кожний мальчік міг над ним позбиткуватись — жартома, звісно, адже в "Корові" були хвацькі викидайли, ладні швидко покласти край будь-якому неподобству. Так чи так, а Дим проштовхався до хрєна і, по-блазенському, на все горло позіхаючи, аж було видно мигдалини, копнув його своїм великим і брудним сапогом у ногу. Але той йолоп нічого не відчув — його душа ширяла десь високо над тілом.