— Боїться,— сказав командир відділення.
— Кого?
— Німця, кого ж. Кине міну — роздаватиме кашу вже на тім світі.
Обпікаючись, давлячись, жадібно їли гарячу страву: глибше, далі, в промерзлий шлунок, і холод потроху виходив з тіла. А коли Петро ще раз пробився до кухні та приніс півказанка добавки, то й зовсім було свято.
Під’їхала ще одна підвода, кіньми правив уже старшина. Цей був веселий, мов на весіллі:
— Ану налітай, не зівай!
Став роздавати гранати. Ребристі "лимонки". По одній штуці на брата.
— А ружжа не привезли? — допитувавсь Петро. Він усе ще не втратив надію озброїтись.
— Звідки ж я знав, що ти без ружжа? — передражнив старшина.— Треба було дать телеграму.
— Кому? — не зрозумів Петро.
— Ворошилову.
Довкола засміялись, Петро ж продовжував з відчаєм допитуватися:
— З чого ж я стрілятиму?
— З задньої часті! — відповів йому сердито сержант.— Ясно?
— Та ясно,— похнюпивсь Петро.
— Гранату маєш? — Сержант уже подобрішав.— Покладеш пару фріців — вибереш, що тобі до вподоби.
— Підем в атаку, то й без фріців гвинтівок буде навалом,— похмуро озвалося з гурту.
— Розговорчики!.. Всі з гранатами? Знаєте, як з нею обходитись? Дивіться сюди. Ось запобіжник, а оце скоба. Скобу затиснув, запобіжник висмикнув — і в бік ворога... Якщо в будинку, то у вікно, якщо за муром, то через мур.
— Щоб на ній і підірватись?
— Не підірветесь. Поки ви через мур перелазитимете, граната десять разів вибухнути встигне. Та добре з собою по грудці землі прихопити. Граната рвонула, а ви услід грудку. Фріц теж смерті боїться, у фріца теж очі будуть на лобі. Побачить: летить, морду в сніг, жде, поки вибухне. А ви йому просто в голову! "Хенде хох!" — і з привітом!.. Дивіться.
Перехопив лівою рукою автомат, в праву — гранату, зігнувшись, метнувсь до провалля в стіні. Помах руки — і граната влетіла в будинок. "Вибух!" — гукнув. Ще один помах — і цеглина (звідки вона і взялася?) полетіла слідом. "А тепер — вперьод!" Автомат уже в правій руці, тіло тільки мигнуло, зникнувши в отворі.
— Ясно, як треба? — спитав, вийшовши вже через двері.
— Ясно.
— Ну, коли ясно... Командири відділень, по одному до вікон! Гранати одставить, розбирайте цеглини!
Склали в купки гранати, озброїлись цеглою. Розганялись, жбурляли, стрибали услід, збиваючи лікті й коліна, аж поки зовсім розвиднилось і сонце неохоче звелося над обрієм. І як тільки виткнулося сонце, лунко і дзвінко, наче йому салютуючи, вдарила перша гармата...
їх кинули в атаку вже під обід. Зосередили за крайніми будинками, бо попереду сидів уже німець, за водосховищем, прикрившись муром великого якогось заводу. Казали, що то металургійний комбінат. Там зводились похмурі корпуси, викладені з червоної цегли, чорніло плетиво металевих конструкцій, застигло втикався в нёбо височезний димар. По ньому весь час стріляли наші гармати. Снаряди, пролітаючи над головами, торохтіли, мов підводи по бруківці, і вже там. поза муром, раз по раз виростали руді, просвічені сонцем султани, що осідали повільно, навсібіч розтікаючись. І кожен думав з досадою: "Знову промазали!" — бо на димарі прилаштовувались ворожі спостерігачі, і каші намагались їх збити. Іноді снаряд таки влучав у димар, височезна споруда хиталась од вибуху, але продовжувала стояти мов заворожена.
Всі уже знали про наступну атаку, сигнал до якої буде поданий червоною ракетою: що перед тим як підтягти сюди, їх вишикували посеред вулиці, де на них чекали два незнайомих командири. Командири сиділи на конях, один з них був у кубанці й кавалерійській бурці, що закривала й коня, а другий у шапці-вушанці й шинелі, і на плечах у нього були вшиті погони майора. І в обох були такі червоні обличчя, наче вони перед тим як посідати на коней, нещадно натерлися снігом.
— Замерзли, орли? — звернувся до мовчазної шеренги той, що в бурці.— Зараз погріємось. Хто перший добереться до ворога, буде представлений до нагороди. Головне: не зупинятись, не залягати — тільки вперед! Добіжите до муру, а там уже і сам чорт не страшний... Лейтенант!
— Я!
— Нагодували людей?
— Так точно, товаришу майор!
— Гранати в усіх?
— В усіх, товаришу майор!
— Тоді, як казав товариш Суворов, з богом. Ведіть людей. До зустрічі на заводі!
Лейтенант козирнув, побіг уздовж шеренги в той край, що ближчий до передової.
— Р-рота, р-рівняйсь!.. Направо!.. Кроком руш!
Пройшли ще одну вулицю, а далі наказали роззосередитись і по одному перебігати до напівзруйнованих будинків, що стояли попереду,— тут же пострілював ворог. Міг ударити кулеметною чергою, а то й кинути міну. Як доказ, повсюди чорніли вирви од вибухів.
— По одному — бігом!
Михайло біг у своєму відділенні третій. Лоскітне відчуття небезпеки підганяло його й без команди: ось-ось свисне куля або шелесне, падаючи просто на нього, міна. "Не бійтесь тієї, що виє, бійтесь тієї, що шелестить!" — згадалось повчання сержанта. Михайло припустився з усіх ніг, а позаду, на п’яти йому наступаючи, хекав беззбройний Петро. Чи не на його, Михайлову, гвинтівку надіявся? Михайло кидався набік, сахаючись кожної вирви: здавалось, що там зачаїлася смерть, готова щомиті сипонути осколками,— вже бачив сьогодні двох посічених бійців, що їх провезли на санітарній підводі,— кривава каша суцільна, місця живого нема, тільки стогін тоненький, безсилий з-під кривавих бинтів та слова їхнього командира відділення: "Не довезуть.— Краще їх, бідолашних, вже й не чіпали б..." Михайло тоді вперше подумав, що і його можуть отак повезти, і йому стало по-справжньому страшно.
Добіг до будинків, аж схлипнув: живий!
Тут теж усе вигоріло, навіть дерева стояли обвуглені, а сніг був витоптаний так, мов довкола товклося безліч людей. Тим білішим, незайманішим здалося водосховище, що простягалося внизу на добрий кілометр, і вони мають по ньому добратися до отого он муру, де за кожною цеглиною ховається як не гармата, то кулемет. Мають перебратися на той бік по оцій гладенькій поверхні, де навіть окові зачепитися ні за що, де тільки сніг, пригладжений, зализаний вітром наче спеціально для того, щоб ніде було сховатись. Навіть сержант свиснув, побачивши те водосховище. Свиснув і збив шапку аж на потилицю: "Да, браття-слов’яни!.." Й оті дві години, дві невимовно довгі години до початку атаки, коли вони мерзли під стінами, ховаючись од невидимого ворога, був як ніколи сердитий.