VIII
В тривозі хан. І серце в'яне.
Оксана зникла. Все дарма.
Він од любові, наче п'яний…
А раз нема його Оксани,
То і життя йому нема.
— До мене! Гей, сідлайте коні,
Відважні вершникі мої!
Степ затрясеться од погоні,
В садах замовкнуть солов'ї…
Хай до шабель сверблять долоні, —
Узнають всі мою могуть.
Коли ж догнать не зможуть коні, —
Гяурів стріли доженуть!
Вперед, о вершники! До брані!
Загін готов. Сіяє хан,
Немов алмаз в своїм убранні…
Він очі виріже кохані,
Гнучкий її зламає стан!..
— Вперед, о вершники, вперед!
Він весь, немов кривавий бред…
І одчиняють дзвонні брами
Раби смуглявими руками…
Татари в сідлах, як один…
І в гори вирушив загін.
IX
Все степ і степ… Імлу німую
Проміння рве в ранковій млі,
І даль двох вершників малює
На тлі багряної зорі.
Вони летять, немов лелеки,
Стомився страшно з них один.
За ними чуть глухий, далекий
І зброї, і копитів дзвін.
Все ближче він… І все сумніше
Оксана дивиться в блакить…
Під нею кінь так важко дише,
І спотикається, й хрипить.
А хан все ближче… Чути крики…
Його загін у льоті дикім
Протори рве… Сивіє мла.
Оксані серце муки тисне…
І дзвоном радісним стріла
Уже співає смерті пісню…
За нею друга… Без кінця
Вони летять жагучим роєм,
Співаючи над головою,
І все страшніше пісня ця
То підіймається, то тане
І пропадає без сліда…
Мазепа мчить і на Оксану
З журбою скоса погляда.
Співають стріл кругом рої…
Ось кінь захеканий її
Спіткнувся на обидві ноги
Й почав хилитися набік…
І повний смертної тривоги
Протяв далінь Оксани крик.
Вона лице схилила біле
Коневі в гриву, впала з ним,
Стріла в спині їй затремтіла
Кінцем роздвоєним своїм…
Нічого більше їй не треба.
Й спинив коня свого Мазепа.
"Умерти з нею!" — дума він.
То чий, то чий летить загін,
Подібний до важкої хмари?..
Чому спинилися татари
Й замовк побідний їхній сміх?
Невже злякав Мазепа їх?
Над полем вітер тужно лине
І сходить сонце. Буде бій.
То запорожців з України
Веде вусатий курінний.
За бідних сестер, матерів,
За поневолених братів,
За спалені безжально хати
Він їх веде в огонь відплати,
Старий, та з серцем молодим,
На дикий, непокірний Крим.
Все степ і степ. Без крику й мови
Мчить козаків страшна підкова
Туди, де кров не спинить біг,
Де грізно ждуть татари їх…
Вони стоять залізним ладом,
З-під брів горять їх очі злі,
І ллється сонце водоспадом
На їх оголені шаблі…
Хай не один на цій землі
Впаде, і очі під чадрою
Заплачуть теплою сльозою, —
За те вгорі, де неба муть,
Покірні гурії їх ждуть.
Їм Азраїл відчинить браму
Туди, де музика, де спів…
І витягненими шаблями
Вони стрічають козаків…
За вдар удар, і смерть, і мука
Об тіло сталь так тупо стука,
В одній юрбі свої й чужі…
Мов після довгої розлуки
Зустрілися товариші,
Веселі лицарі пригожі,
Й націлуватися не можуть…
Вже коні мчать без верхівців,
Що осідлали їх востаннє
Чужим на сльози і на жах,
І марно кличе їх іржання
Своїх соратників в боях.
В крові рубається Мазепа,
Навколо все, немов пожар…
І лицарі чубаті степу
Все дужче тиснуть на татар,
З боків обходять їх… Нікого,
Нікого випустить… "Живого
Хватайте хана! Гей, хватай!"
Горить клинків кривавий гай…
І раптом шабля курінного
З рукою впала на дорогу,
Став гаснуть зір його швидкий…
І захитались козаки…
Ослаб їх тиск… Татарську зброю
Вже не зламать сьогодні їм.
І джура вивів з кола бою
Коня з нестямним курінним.
Вже козакам не бачить Криму,
Там, за горами голубими…
І вал чубів, як в бурю сад,
Почав котитися назад,
Мов захитались далі степу…
В цю мить жахливу крик Мазепи
Нову енергію бійцям
Улив. "До мене, товариство!"
І коні буряною ристю
Помчали з кола козаків,
Що вже стискалися грозово…
Удар! Удар! І знов, і знову
Впав на Мазепу… Світ хитнувсь…
Та кінь під ним не спотикнувсь…
Його за повід хтось рукою
Й Мазепу вивів з пекла бою.
Коли ж розкрив зіниць огні, —
Це що таке? О добрі люди!
Маленький дяк з хрестом на грудях
Летів з ним поруч на коні…
Та знов наскочили татари.
Дощем посипались удари,
Було лиш чуть: тупу-тупу!..
І довго гналися татари
За козаками по степу.
Зайшло вже сонце. Зорі небо
Поволі вкрили без доріг.
Але ще довго чув Мазепа
Погоні крики в тишині…
X
Гарматні жерла з-за валів
На хвилі дивляться суворо…
То Мати-Січ… Музика й співи
Між куренів, як і учора.
В жагучім блисканні шабель,
Немов шабаш чортячий сниться,
І поміж ними дяк-п'яниця,
Немов Пилип із конопель.
ДЯК
Пий, товариство! Хто не п'є,
У того в голові макуха.
В ім'я отця й святого духа,
Панове, пий, як пити є!
Хай тонуть горе і досада,
В горілці лиш одній відрада,
Бо як зберешся в дальню путь
У пеклі випить не дадуть!
МАЗЕПА
Я за визволення своє
З тобою п'ю, великий дяче!
Ти врятував життя моє,
І я тобі за це віддячу.
Обрали писарем мене,
Щоб ваші подвиги у книги
Всі записать… Буття жахне
Мене навчило… Як вериги
Тягар судьби я ніс в журбі,
Та розтопило сонце кригу,
І з снігу квіти голубі
Щасливих днів життя в степах
На мене глянули в сльозах…
І попрощався я з журбою,
Так пий же, дяче, я з тобою!
На Січ проміння сонця скоса
Багряно глянуло… перо
Хмарок, неначе листя стоси…
А сонця золоте цебро
З зеленим обрієм злилося,
І вечір голубі покоси
Поклав на стомлений Дніпро…
Спахнули вогнища в Січі, —
Там бубни б'ють в дзвінкі долоні…
В гаю замовкнули пташки.
І наче коні на припоні,
У берег б'ються байдаки…