"Бо не можеш".
"І не хочу. Я б його, як скажену собаку, колом забив, коли б він мене під руки попався. Але невже ж цій Ніс тільки простих людей ворогам на поталу віддав? Невже ж у Батурині не погибли також наші старшини, їх жінки й діти? І скільки! А скільки їх ще на муки піде, хай Бог ті муки за наше спасіння прийме",— і він перехрестився.
Перехрестилися і зітхнули всі.
"То правда,— відповів розсерджений сусід.— Але гетьман теж недобре зробив. Перейшов, а нас оставив на ласку й неласку судьби — робіть собі, що хочете".
"Того він ніяк не гадав. Як ішов до шведів, так це тому, щоб скоріше з ними до нас вернутися й захищати нас перед москалями, а що трапиться такий підлий зрадник, як Ніс, того він передбачити не міг, як ані ти, ані я нічого такого не предвиджували і навіть не гадали собі".
"А Чечель?"
"Сам кажеш, що полковник Чечель Батурина не здав, що він обороняв його хоробро".
"А все-таки втік. Може, за ним уже й погоня біжить, ще він нещастя на наше село накличе. Москалі скажуть, що ми Чечеля перед ними скривали, спалять наші хати, а нас переріжуть та перевішають, коли б на палі не повсаджали".
"Так тоді по-твоєму що?"
"Треба нам перешукати село, чи він де не сховався".
"А як сховався?" — спитав хазяїн, вдивляючися сусідові в очі. Той мовчав.
"А як сховався? — повторив,— то що тоді?"
"Тоді треба його москалям передати, хай його голова за всі наші голови йде".
"Мати Божа! — аж скрикнула хазяйка.— Як ви, сусіде добрий, щось таке можете казати? Свого чоловіка, такого славного козака, такого лицаря катам у руки видавати?"
"Як ми їх не дамо, то вони видадуть нас, побачите. Не пора міркувати, що годиться, а що ні, а пора про себе дбати, бо ніхто про нас не дбає".
"Недобре ти, сусіде, радиш,— озвався хазяїн хати,— я такої ради і слухати не хочу. Я до того руки своєї не приложу. Краще голову покладу, ніж Іудою стану. А ти що, брате, на це?" — спитав другого сусіда. Цей видно з гадками бився.
"Гадаю,— казав,— що нема що Чечелем турбуваться. Хто зна, де він тепер. Може, вже в другому селі, а може, по дорозі в чужі руки попав. Наша турбота — його люди. Боюся, щоб нам за них якого лиха не було. Декількох можна притулити в селі, перебрати, ніби це челядь або свої. Але не всіх. Старшин треба відправити в дорогу. І то чим скоріше, тим краще".
"За те, що билися за нас?"
"За нас?"
"А за кого ж? За нашу волю, за те, за що й ми боролися колись, як були молодими. Пригадай собі, у яких пригодах ми не раз були. І чи видавали нас наші люди? Своїх людей на муки, на смерть видавати! Страшно, товариші, страшно!"
"Страшно, але як конечно, то нічого не вдієш. Краще хай потерпить дехто, ніж терпіти має народ".
"Нехай терплять інші, щоб тільки не ми, правда?" — і хазяїн гірко всміхнувся. Тамті дивилися на нього спідлоба й вертіли в руках шапками.
Один глипав чорними очима, як вовк, другому вуса нервово дрижали від збентеження. Упадок Батурина нагнав їм такого страху, що готові були до всього, щоб тільки запопасти ласки в ворогів.
Хазяїн знав своїх односельчан. Не багато між ними таких, що на них покладатися можна. Це здебільшого старші, з діда прадіда козаки. Решта — народ хибкий. Поки добре, то й вони добрі, а не дай Боже лихої пригоди, то щось таке вам зроблять, чого й наймудріша голова не передбачить.
"Знаєте ви що? — почав хазяїн, силуючися на спокій.— Якщо ви справді гадаєте видавати їх, то в першу чергу видайте мене".
"Вас?" — і сусіди аж підскочили на лаві. "Так, мене,— відповів рішуче,— бо я проти Москви стояв і стою, я гетьманові вірним був і є, я тих, що Батурина обороняли, за лицарів маю, а не за злочинців, котрих карати треба. Беріть і в'яжіть мене, хай моя голова за ваші йде, бо, видно, не сидіти нам довше в одному селі, ми тепер люди з інших світів".
Почувши таке гірке й несподіване слово, замовкли, бо і що ж їм було казати? Розуміли, що правда не на їхньому боці, але життя від правди сильніше. Рятувати себе і своє добро, от що було для них найважніше. Честь, правда, справедливість, усе воно гарно, та не тоді, як ворог на карку.
Хазяїн читав у їх душах, як у книжці.
"Як же буде? — почав.— Пізня година. Вже й ранок недалеко, треба рішатися, щоб нас дійсно який чорт не заскочив та не наробив бешкету".
"Як громада скаже. Громада — великий чоловік".
"А на моє, громада — капустяна голова. Вискочить який горлай, застрашить людей і вирішать таке, що й погадати страшно. Знаєте, як воно тепер буває у громаді. Молоді старшини воловодять. Наймит хазяїном править. Поганих часів дожили ми. Краще було у бою полягти, ніж дочекатися такого. Сором від смерті страшніший. Люди добрі, що ви сорому не боїтеся, що ви суду Господнього не жахаєтесь!"
"Суд царський від суду Божого страшніший, бо Господь милосердний, а цар ні".
"Але й милосердя Боже свої границі має. Не переступаймо їх!"
"Царська власть від Бога, нам слухати треба, що цар велить".
"А гетьманська власть від кого, від чорта?"
"Від царя",— відповіли, щасливі, що попали на таку розв'язку, яка буцімто заспокоювала їх совість.
"Хто вам це казав? — питався стривожений хазяїн,— хто вам, люди добрі, таку небилицю повів?"
"Піп у церкві проповідував".
Хазяїн зрозумів усе. Попи з царем тримають, з тим царем, що зневажає віру й насміхається з Бога. Цар на гетьмана наклеп пустив, буцімто він наші церкви й монастирі єзуїтам віддати бажає, і попи послухали його.
"Розумію вас,— розпочав хазяїн голосом сумним, ніби він отсе на якійсь стипі балака.— Ви повірили попам. А знаєте, як вони, ті попи, собі міркують?"
"Як?"
"А так, що гетьман за Десною, а цар тут. Заки гетьман зі шведами поспіє, цар може з ними зробити, що захоче. Та ще міркують вони собі, що хоч тепер гетьмана зрадять, так це ніщо. Як побідить цар, то він їх тую зраду всілякими маєтностями обдарує, а якщо гетьмана зі шведами верх візьме, то він їм простить, бо гетьман свій чоловік і своїх духовників не буде так карати, як карає їх цар. І ви повірили попам?"
"Вони слуги Божі й закони Господні краще знають, ніж ми. Хай вони перед Богом відповідають за нас".
"Кожний за себе відповість, бо на те у нас розум і вольна воля є. Якщо царська власть від Бога, то гетьманська теж від нього. Гетьмана вибрав народ, а голос народу, голос Бога. Негідні ми зватися людьми вольними, коли не розуміємо того".