Князь дивився, чи перед брамою не затісують палів. Цікавий був, чи кіньми, чи волами наволокати будуть. "Один чорт,— вирішив і махнув рукою.— Пустяки".
Повертаючись від вікна, говорив:
"Ви, господа офіцери, будь ласка, добре бережіться. Як довго останнього батуринця не витягнемо з нори й не повісимо, так довго не можемо себе почувати безпечними. Нині треба нам це діло зробити".
Нараз зауважив майора Івана Івановича, що все ще тримався за черево і з болю то жовк, то зеленів: "Чого ж ти тут торчиш? Не дивись на Петра Павловича. Його недуга іншого сорту, ніж твоя. Десь тут є хірург. Кажи, хай осмотрить тебе. Може, дійсно в тебе бебехи відбиті. Та й копирсався ж цей сердюк, правда? Хоробрий молодець, не те, що ти, майор".
"Майор!" — і Меншиков згордлизо надув свої вузькі, мов до цілунку сотворені, губи.
"Йому б, ваша світлосте,— озвався хтось несміливо,— горілки з перцем, це кращий лік від блюмеyтростової масті".
Князь став і глянув на смільчака: "Може, ти й правду кажеш, брате. Горілка нікому не зашкодить. Кажи принести баклажок і дві-три чарки. Вип'ємо та закусимо. Продрогли й зголодніли ми. Піди!"
Світлійший сів.
"Сідайте, господа офіцери. Навіть Петро Павлович вип'є".
"Спасибі!" — відповів Скорін.
"Овва, гордиш нашим товариством, полковнику?.. Потомственний дворянин і філософ".
"Мене і без горілки голова болить".
"Як хочеш, а ми таки вип'ємо за здоров'я його величества і на погибель врагам і супостатам його".
Всі встали. Мусив піднятися і Скорін.
"Дайте й мені,— попросив. Налили й піднесли йому. Випив і попросив ще. Налили другу.— Ще!"
"Ні, Петре Павловичу,— спинив його світлійший,— боюся за твоє здоров'я".
"Хочу впитися, князю,— відповів.— Я ще п'яний не був ніколи".
"Як не був, так і нині не треба. Але третю все-таки можна тобі дати, не вп'єшся. Так. А тепер, панове, вертаємось до діла".
Він розгорнув перед собою папери, вмочав перо в чорнило, спробував писати, відкинув, узяв друге, полизав, щоб краще чорнило приставало до пера, і нотував собі якісь пункти своїми, для власного вжитку придуманими карлючками.
"Нам треба переслухати ще одну персону — почав, відсуваючи папір,— і то жіночого рода, не з простих жінок, а Мотрю Василівну, доньку покійного Василя Леонтієвича, котрого несправедлива смерть хай упаде на чорне сумління хитрого зрадника Мазепи. Як вам відомо, панове, отся Мотря Василівна не була чужою гетьманові Іванові Степановичеві, і, якщо вона справді женщина такого ума, як про неї говорять, то треба нам сподіватися, що від неї одної довідаємося більше, ніж від усеї тієї чорної юрби".
І світлійший наказав покликати Мотрю Василівну.
"Якщо вона недужа, то можна її сюди принести з ліжком, двері доволі широкі".
Суд поправився на своїх кріслах. Мимохіть кожний глянув на свої чоботи, пригладив штани і поправив пальцями волосся. В залу внесли Мотрю Василівну, відому широко й далеко за казкові маєтки, за фантастичні пригоди — аж до смерті безталанного батька включно. Всі були цікаві, як вона буде поводитися перед судом і які відповіді подасть. Не менше цікаво було, як світлійший переслухуватиме тую пані, чи так, як козаків і батуринських міщан, чи політичніше. Знали, що світлійший дбав про славу чемного й добре вихованого чоловіка, як звичайно дбають про неї доробкевичі.
Внесли ліжко. На нім лежала Мотря. Була накрита по саму шию, очі повіками накрила. Дві хвилі темного волосся спливали по подушках.
Дивно вражала та жінка серед гурту мужеських грубих облич, так дивно, що навіть світлійший, бачилося, забув язика в роті. Дивився і не знав, що йому робити. Гукати своїм звичайним способом не хотів, але й надто уважливо поводитися — теж ні. Він же тут пан життя і смерті усіх, отже, і її. Як велить, так і буде.
"Ви, Мотря Василівна, Василя Леонтієвича Кочубея донька, а дружина Івана Чуйкевича, гетьманового канцеляриста?" — спитав голосом різким, але спокійним, без тону зневажливого і злобного.
"Я Мотря Василівна Чуйкевичева",— почувся тихий, але виразний голос.
"Будь ласка, розкажіть нам, що знаєте про виїзд бувшого гетьмана Івана Степановича Мазепи. Куди і з якими намірами він від'їхав. Вичисліть, хто був при йому, і загалом, будь ласка, говоріть усе, як на суді".
Мотря порушилася на ліжку. "Знаю, коли гетьман від'їхав, бо при від'їзді його з двора була, а на решту питання дозвольте мені не відповідати".
Князь Меншиков посунувся зі своїм кріслом в напрямі Мотриного ліжка.
"Я, ласкава пані, не дикун, знаю, якої вважливості гідна жінка тої "кондиції", що ви, та ще недужа. Але бувають випадки, коли ця чемність мусить уступити перед обов'язком. Мій обов'язок — вимагати від вас точної відповіді на раз поставлене вам запитання".
"А мій обов'язок, князю,— мовчати".
"Позвольте пригадати вам, що тут не салон ясновельможного пана гетьмана, а тільки судова кімната, значиться, місце, котре нас звільняє від кавалерських, так милих нашому мужеському серцю обов'язків супроти гарних жінок, вкладаючи на нас натомість єдиний та важкий обов'язок пильної і вірної служби нашому панові й повелителеві, його величеству цареві".
Мотря знову примкнула повіки й лежала в ліжку, як у саркофазі. Байдужим був для неї цей суд, байдужим — князь Меншиков і ціла тая трагікомедія.
Хоть сонце піднялося високо, в залі тьмилося від димів, що повисли над містом. Здалеку чути було луск сокир. Це в гетьманському саді стинали щонайкращі, найрівніші дерева на гострі палі для непокірливого козацтва.
За кожним ударом мертвецьки-бліде обличчя Мотрі здригалося, ніби це її били.
Скорін мовчки дивився на носи заболочених чобіт, наче вперше їх бачив і ніби дивувався, чому вони такої, а не іншої форми. Його прегарне, мов грецька статуя, обличчя тратило свій звичайний вираз, бездушніло. Тільки очі горіли, тільки в них малювалася та внутрішня боротьба, котру Скорін провадив з собою. Його руки лежали спокійно на колінах, але й вони за кожним ударом сокири ледве помітно здригалися. Нікого більше не турбувало те, що діялося поза стінами цього дому. Колесування, всаджування на палі, припікування залізом — вони до того привикли. А вже відрубування голів або вішання — це прямо річ природна, без якої годі собі уявити життя. Як же без того і вдержати "подлий народ" в границях приличності? Навіть шляхетно уроджений чоловік мусить чогось боятися. Хто начальства, хто жінки, хто Бога, а хто всього нараз. Що ж казати про чернь, та ще в часах війни, та ще в такому небезпечному краї, як Україна!