II
Другого дня по сніданку, надівши непромокальний плащ і черевики на грубій підошві, низько начоливши берет, Поль вирушила в село. Йшов дощ, але так навіть ліпше, думалося їй, принаймні холодні струмені змиють з обличчя сліди її самотньої оргії. Вело її не вчорашнє збудження, а лише одна воля. На її місці інша жінка ретельно б вибрала туалет, придатний для такого візиту, і, вже в кожному разі, спробувала б причепуритися. Мадам Галеас навіть на думку не спало напудритися і спробувати зробити не таким помітним темний пушок над губою і на щоках. Вона не вимила навіть голови, щоб волосся не звисало масними пасмами. їй і на думку не спало, що незнайомий учитель, як і більшість чоловіків, мабуть, чутливий до гарних парфумів... Ні, вона вділила турботам про свою зовнішність не більше уваги, ніж звичайно, і, вирішивши востаннє спробувати щастя, рушила до своєї мети такою нечупарою, як завжди.
А її герой, шкільний учитель, сидів у себе на кухні напроти дружини і, розмовляючи з нею, лущив квасолю. Це було в четвер, у найблагословенніший день тижня. Шкільний будинок був біля самої дороги, так само, як усі інші споруди в цьому незатишному селі Серне. Кузня, різницька, бістро, поштове відділення не стояли мальовничою групою довкола церковної дзвіниці. На горбі, який, ніби мис, виступав над долиною Сірона, самотньо височіла церква, коло неї тіснилися могили. В Серне пролягала лише одна вулиця — власне, це була шосейна дорога. Школа стояла на околиці села. Діти входили до неї через головні двері, а двері в квартиру учителя були з правого боку споруди, в вузькому проході, який вів на шкільне подвір'я, де учні гралися на перерві. За подвір'ям були сад та город.
Подружня пара, Робер і Леона Бордас, не тривожачись ніякими передчуттями щодо гості, яка наближалася до їхнього дому, все ще говорили про дивну відвідувачку, котра явилася до них напередодні.
— А все-таки,— заперечувала дружина,— це складе сто п'ятдесят, а можливо, навіть двісті франків щомісячної надвишки до нашої платні. Урок з баронським хлопцем — це ж бо не дрібниця. Подумаймо-но ще раз гарненько...
— Та що в нас, гірка нужда чи що? Чого нам, скажи, будь ласка, бракує? Тепер я навіть дістаю безкоштовно майже всі книжки, які мені потрібні. (Він писав для "Учительської газети" огляди романів і віршів.)
— Ти тільки про себе думаєш, а в нас бо син росте.
— Жан-П'єр теж нічого не потребує. Може, ти хочеш, щоб я йому репетиторів наймав?
Дружина поблажливо всміхнулася. Зрозуміло, їхній син анітрохи не потребував репетиторів. Він ішов перший з усіх предметів. У тринадцять років він уже був у передостанньому класі — на два класи випередив своїх перевесників. Мабуть, йому доведеться два роки пробути у випускному класі, бо йому навряд чи дозволять у чотирнадцять років тримати іспит на атестат зрілості. Його уже вихваляли і балували як майбутню гордість ліцею. Викладачі не сумнівалися, що він витримає конкурсні іспити в Еколь Нормаль і з літератури, і з математики.
— А ось уяви собі, я хочу, щоб він брав приватні уроки. Леона сказала це,— точніше, зробила цю заяву,— не
супроводивши її ні поглядом, ні жестом, що свідчили б про сумнів чи прохання. У цієї худенької, блідої, ледь рудуватої жінки було витончене, принадне, хоча вже змарніле личко; говорила ж вона різким, пронизливим голосом, оскільки звикла кричати в класі.
— Так-так, йому треба брати уроки верхової їзди. Робер Бордас лущив далі квасолю, вдаючи, ніби вважає
слова дружини дотепним жартом.
— Авжеж, авжеж! Як же без верхової їзди? І до того ж ще уроки танців, якщо уже ти так розмахнулася!
Він сміявся, мружачи свої мигдалевидні, вузькі очиці. Хоча він був неголений, одягнутий у стару сорочку з розстебнутим коміром і був не такий уже молодий — літ сорока, в ньому ще збереглася юнача чарівність. Кожен міг уявити собі, яке лице було в цього чоловіка в дитинстві. Він піднявся з місця і обійшов довкола стола, спираючись на палицю з гумовим наконечником і ледь накульгуючи. В лініях його худої і гнучкої, як у кішки, спини було щось хлоп'яче. Він закурив і сказав:
— Подумати лишень! Прагне революції і при цьому мріє, що її син триматиме скакових коней.
Вона знизала плечима.
— Чому ж у такому випадку ти хочеш зробити з Жан-П'єра кавалериста? — наполягав він.— Щоб він вступив до Лібурнського драгунського полку і всілякі шалапути знущалися з учительського синка?
— Ну-ну, не хвилюйся, прибережи свої голосові зв'язки для публічного виступу одинадцятого листопада !.
1 11 листопада 1920 року під Тріумфальною аркою на площі Зірки в Парижі були врочисто поховані останки Невідомого солдата, полеглого під Верденом, і запалений вічний вогонь. 11 листопада в Парижі і по всій країні відбуваються церемонії, присвячені пам'яті жертв війни.
З виразу чоловікового обличчя дружина збагнула, що зайшла надто далеко, тому швидко пересипала з фартуха горошок на таріль і підійшла до чоловіка. "Послухай, Робере",— сказала вона, пригортаючись до нього. Всі бажання Леони збігалися з бажаннями її чоловіка, і він чудово це знав. Вона йшла за ним сліпо, з беззастережним довір'ям. Хай вона слабо розуміється на політиці, хай навіть не зовсім ясно уявляє собі, яким буде світ після перемоги революції. Одне вона знала твердо: керування країною доручать кращим людям, найкультурнішим, найос-віченішим і, звісно, тим, хто має всі прикмети вождя.
— Ну і що такого? Так, я хочу, щоб наш Жан-ГГєр умів їздити верхи, хочу зробити з нього людину спритну, хоробру, мужню, адже погодься, що йому треба загартуватись. Природа наділила його всім, а ось щодо гарту...
Робер Бордас розгублено дивився на дружину, але вона не помічала цього. Зараз її душа була далеко від чоловіка.
— Еколь Нормаль готує вершки університетської професури,— зауважив він сухо.— Ради цього вона і існує.
— Ну, що ти! А міністри, а великі письменники, а партійні вожді, які звідти вийшли? Згадай хоча б Жореса і. Леона Блюма2!..
— Мене особисто цілком влаштувало б, якби Жан-ГГєр захистив дисертацію і став викладачем факультету словесності,— урвав її Робер.— Більшого я не вимагаю. І хто знає, можливо, навіть у Сорбонні? Або в Колеж де Франс 3? Ось це справді було б чудово!