— Так ось, люба мамо, скажіть, будь ласка, що ви збираєтеся робити з Гійомом? Думали ви про його майбутнє? Ви ж знаєте, він уміє читати, писати, рахує абияк. І тільки. Але ж йому тринадцятий рік!.. Куди це годиться?..
На думку баронеси, нічого ще не було згаяно. Слід оглянутися, поміркувати...
— Але ж його уже вигнали з двох колежів. Ви запевняєте, що тутешній учитель не хоче давати йому уроків. Залишається тільки одне: найняти гувернера чи гувернантку. Хай живе тут і займається з Гійомом.
Баронеса поспішно заперечила. Ні-ні, не треба вводити в дім сторонніх... Вона трепетала на думку, що з'являться свідки їхнього життя в Серне, того жахливого життя, яке запанувало в замку відтоді, як Галеас дав своє ім'я цій фурії.
— А у вас, моя люба, є якийсь план?
Поль душком випила чарку і налила собі ще вина: 3 першого ж року шлюбу Галеаса баронеса і фрейлейн помітили, що їхній ворог поклоняється скляному богу. Фрейлейн почала відмічати олівцем рівень вина у пляшці, тоді Поль почала ховати в своїй шафі горілку і лікери: ганусівку, шері, ккЭрасо. Стара фрейлейн знайшла і їх. Баронеса вважала за свій обов'язок попередити "любу доньку", вказавши їй на небезпеку зловживання міцними напоями, але Поль влаштувала такий скандал, що свекруха уже ніколи більше не порушувала цього питання.
— Я вважаю, люба мамо, що нам нічого іншого не залишається, як гарненько попросити учителя...
Сплеснувши руками, баронеса обурено заперечила. Ні-ні, ні за що на світі вона не згодиться ще раз вислухати вихватки цього комуніста. Але Поль запевнила, що про це й мови бути не може — тепер уже до учителя піде не баронеса, а вона сама, і, можливо, їй пощастить умовити його. Заперечення свекрухи вона перепинила, заявивши різким тоном, що вона так вирішила, а в питаннях виховання Гійома останнє слово завжди за нею.
— Одначе, мені здається, що і мій син може сказати своє слово.
— Ви чудово знаєте, що ніякого свого слова він сказати неспроможний.
— У кожному разі, моя люба, я маю право вимагати, щоб ви говорили з цим суб'єктом лише від свого імені. Можете сказати йому, що я нічого не знаю про ваші клопоти. А якщо ця невинна брехня вам прикра, прошу вас повідомити йому, що ви звертаєтеся до нього всупереч моєму бажанню, вираженому мною зовсім ясно і певно.
Поль знущальним тоном порадила старій баронесі в ім'я блага її онука перенести з християнською сумирністю ці приниження.
— Е ні, дочко моя, я зовсім не збираюся відповідати за те, що ви уже зробили або надалі хочете зробити. Не бажаючи вас образити, скажу, що можна тільки дивуватися, як ви не пасуєте до нашої родини!
Баронеса говорила поштивим тоном світської дами і навіть усміхалася люб'язною усмішкою, від якої посіпувалася її довга верхня губа, відкриваючи надто рівні і білі зуби.
Поль уже не могла довше стримувати роздратування.
— Ви маєте цілковиту рацію, люба мамо. Я нітрохи не намагаюся скидатися на панів де Серне.
— Ах, так! Що ж, люба моя, ви можете радіти: ніхто ніколи не вважатиме вас людиною нашогс кола. Ви увільнені від такої несправедливої образи. Ви завжди були, є і будете самі собою.
Гійому дуже хотілося втекти з їдальні, але він не посмів. До того ж його цікавила битва богів, що гриміла над його головою, хоча він і не розумів сенсу тих образ, яких завдавали одне одному супротивники. Галеас, що не любив вершкового крему, звівся з-за столу, коли подали солодке, і вийшов — мовляв, лайтеся на здоров'я.
— На жаль, мене все одно вважатимуть членом вашої сімейки того дня, коли прийдуть підпалювати з чотирьох кінців ваш замок...
— Ви хочете залякати мене? Не вийде! Славу Богу, наш рід завжди шанували і любили. І в цьому немає нічого дивовижного. Чотириста років де Серне робили тут добро людям і подавали приклад...
Від обурення у баронеси тремтів голос.
— Вас люблять? Шанують? Хто це вам сказав? Та в селі вас ненавидять. Ви ж, наприклад, під час війни не побажали розлучитися зі своєю австріячкою...
— Ах, не смішіть, будь ласка! "Моїй" австріячці шістдесят чотири роки. Вона поступила до нас дівчинкою і відтоді невідлучно живе в нашому домі... Військові власті і ті обачно заплющували очі...
— А тутешні мешканці радо ухопилися за цей привід... Ні, далебі, яке засліплення! Просто неймовірне засліплення! Адже вас завжди ненавиділи! Невже ви думаєте, що ваші орендарі і торговці зачаровані вашою медоточивою люб'язністю? А через вас люди ненавидять усіх, кого ви любите: священиків та інших! Ось побачите, ось побачите... На жаль, і я загину разом з вами, і все-таки, хочу сподіватися, я умру задоволена.
І на завершення Поль вимовила упівголоса таку брутальну фразу, що баронеса застигла на місці. Вона зроду не чула нічого подібного. "Як мова зраджує людину!" — подумала вона і зразу ж заспокоїлась. Іноді траплялося, що її дочка, яка приїздила з Парижа, і навіть онуки дозволяли собі вживати при ній жаргонні слівця, але таких вульгарних виразів вона ніколи від них не чула. "Заткни краще хайло..." Так, вона саме так і сказала. Як завжди, скажена лють невістки вернула старій баронесі спокій. Вона зразу дістала перевагу, яку дає самовлада.
— Та ні, ні... Ваша ненависть до дворян нітрохи мене не дивує, та кажіть що завгодно, а селяни нас люблять. Вони відчувають себе з нами на рівній нозі. Якщо хто і ненавидить нас, то лише буржуазія, дрібна і середня, і ненавидить тому, що заздрить. У часи терору найбільше катів дала саме буржуазія.
Невістка з самовдоволеним виглядом зауважила, що зрада емігрантів цілком виправдує терор — він був необхідним і справедливим заходом.
Баронеса, велично випроставшись, відповіла:
— Мій прадід і двоє моїх двоюрідних дідів загинули на ешафоті, і я забороняю вам...
Поль одразу подумала про вчителя. Адже це задля нього вона говорила все це, йому, звісно, сподобалося б, він би її схвалив, а вона просто наслухалася таких тирад від свого дядька, Мельєра, радикала і франкмасона, людини з вузьким кругозором. Але якою палкою виразністю раптом обарвилися ці слова в устах Поль Галеас, коли вона вимовляла їх в ім'я кучерявого учителя! Вона поклала собі піти до нього завтра ж, у четвер, цього дня він вільний, занять у школі нема. Вона уже говорила під його впливом (її дядько, старик Мельєр, був тут ні при чому),— під впливом людини, з якою вона ніколи не перемовилася словом, лише зустрічала його зрідка на дорозі; якщо вона проходила селом, коли він копався в своєму садку, він навіть не вклонявся їй, тільки кидав лопату і дивився їй услід.