Постійну гіркоту свідомості, що вона сама винна в своїй злощасній долі, ще можна було б перенести, якби в перші роки заміжжя на неї не обрушилася незаслужена ганьба; і тепер уже нічого не можна було вдіяти — в очах усіх вона мала на собі тавро не звершеного нею гріха, ницого, а головне, смішного переступу. Проте винуватцями наклепу, що заплямував її, були цього разу не чоловік і не баронеса, і вона нічим не могла помститися своїм невідомим ворогам. Лише одного разу вона бачила в церкві цих головних вікаріїв, цих каноників, що вважали невістку баронеси де Серне особою, згубною для священнослужителів. Мерзенну вигадку рознесли по всій єпархії. В Серне вже змінилося троє священиків, і кожному єпархіальне начальство нагадувало, що тепер служити месу в домашній капличці замку в Сарне не дозволено: незважаючи на блиск славетного, знатного імені, треба, додержуючись усіх правил ввічливості, цуратися цього сімейства, бо "всім пам'ятний скандал".
Уже багато літ через мадам Галеас у капличці баронів де Серне не правили служби; ця обставина нітрохи не засмучувала Поль (навпаки, оскільки парафіяльна церква була далеченько, можна було під цим приводом і зовсім туди не заглядати). Але на десять льє в окрузі всі чудово знали, чому каплиця потрапила під заборону: через невістку старої баронеси, у якої була історія з парафіяльним священиком. Поблажливіші додавали, що, звісно, ніхто не знає, наскільки далеко зайшла справа. Не хочеться вірити, що було щось погане. Але, в кожному разі, священика довелося перевести до іншої парафії...
Стовбури дерев потемніли, але на обрії ще червоніла смужка заходу. Уже давно Поль не звертала уваги на дерева, на хмари, на широкі далі. Якщо вона іноді і вдивлялася в них, то так, як вдивляються селяни, щоб угадати, яка завтра буде погода, холодно буде чи тепло. В ній відумерла та частка душі, яка колись так жадібно сприймала весь навколишній світ. Колись такої самої години вона йшла цією самою дорогою поряд зі священиком, високим, сухорлявим і геть-то наївним молодиком. Він вів свій велосипед за кермо і упівголоса розмовляв з Поль. Селяни, які бачили їхні прогулянки, не мали сумніву, що вони провадять любовні розмови. Але у них і мови не було про кохання. Просто зустрілися в житті двоє нещасних і самотніх істот.
Поль почула за поворотом дороги веселий регіт: ішла сільська молодь — хлопці і дівчата, вони підходили все ближче; Поль кинулася до ліска, щоб їх не бачити, щоб вони її не побачили. Точнісінько така сама нерозважлива втеча викликала в минулому перші підозри, коли вона звернула якось на бічну стежку, тягнучи за собою попутника. Зараз земля була вогка, але Поль все ж присіла під каштаном на ворох жовтого опалого листя і, підібравши коліна до підборіддя, обплела їх руками. Де він тепер, цей нещасний хлопець, цей священик? Вона не знала, що з ним, де він мучиться, але якщо він ще живий, то вже, звичайно, мучиться. Але ж нічого між ними не було, зовсім не це їх зв'язувало. Інтрижка з священиком здавалася їй немислимою. Поль з дитинства прищеплювали огиду до сутани. А ці дурні з доброго дива зарахували її до якихось маніячок, які ганяються за служниками церкви. І тепер уже не зірвати з себе цього ярлика. А він, бідолаха,—в чому була його вина? На гіркі виливання молодої жіночої душі він відповідав не порадами духовного пастиря, а сам відкривав їй душу: оце і весь його злочин. Вона шукала в нього підтримки — то було її право; він же поставився до неї, ніби потерпілий від аварії корабля, викинутий на безлюдний острів, і той, хто раптом побачив, як на берег виходить інший нещасливець, його співбрат у біді.
Вона так і не зрозуміла як слід таємних причин розпуки цього священика, який ще зберіг юначу подобу. Наскільки Поль могла судити (а такого роду питання її не цікавили), він вважав себе викинутим з життя, нікому не потрібним, зайвим. У ньому зародилася ненависть до косного селянського середовища; він не умів говорити з цими товстошкірими людьми, у яких на умі був лише свій наділ і які нітрохи не потребували духовного наставника. Ця відчуженість доводила його до божевілля. Так, він майже схибнувся від самоти. І Господь Бог не змилувався, не послав йому помочі. Тож цей хворобливий юнак розповідав Поль, що вирішив стати священиком у хвилину екстазу, коли відчув, що його, як він висловився, окрила "благодать Божа", потрапив у сильці, бо відтоді, як він прийняв сан, нічого подібного з ним не повторювалося. Ніби хтось заманив його в пастку. Піймав, а потім і думати про нього забув. Так принаймні Поль витлумачувала його скарги. Але все це стосувалося, на його думку, зовсім безглуздого, "немислимого" нашарування почуттів. Вона неуважно слухала нарікання свого співрозмовника, і, як тільки він змовкав, щоб звести подих, вона сама починала нарікати: "А у мене..." — і знову на всі лади перебирала історію свого заміжжя. Якось, коли вони розмовляли в саду біля церковного дому, він, ледве не зомлівши від кволості, на мить опустив голову їй на плече. Вона одразу відсунулася. Але сусіда побачив їх. Усе з цього й почалося. Через таку дрібничку (таж через неї, мабуть, перевернулося все життя цього юнака) ніколи більше не затеплиться лампада в вівтарі домової каплички садиби Серне. Стара баронеса майже не ремствувала проти цієї заборони, ніби вважаючи це цілком природним: для Бога стало незручним перебування в Серне відтоді, як там оселилася дружина її сина, уроджена Мельєр.
У гаю вже стемніло. Поль тремтіла з холоду. Вона підвелася і, обтрушуючи сукню, вийшла на дорогу. Між темних верхівок дерев показалася одна з вежок замку — та, що була збудована XIV віку. Стало так темно, що погонич мулів, який зустрівся на дорозі, і справді не впізнав її.
Дванадцять років вона зносила ганьбу брудних наклепів, що ширилися про неї всюди, і раптом їй стало нестерпно, що ця брехлива обмова дійшла до якогось учителя, з яким вона зроду й словом не перемовилася. Вона добре знала в обличчя всіх мужчин в околицях і будь-якого впізнала б здалеку, але, мабуть, образ цього кучерявого незнайомця, образ шкільного учителя, глибоко запав їй у душу і запам'ятався, хоча вона навіть не знала його імені. А втім, ні учитель, ні священик не потребують імен — обов'язки, які вони виконують, достатньо їх визначають. Поль не могла