— Годі! Кривавий Борг сплачений, — сказав Мауглі. — Заводь пісню, Вонтоло.
— Він більше не полюватиме, — промовив Сірий Брат. — Та й Акела давно замовк.
— Ми розгризли кістку! — загримів Фао, син Фаони. — Вони втікають! Бийте, бийте рудих собак! О ловці Вільного Племені!
Один за одним тікали дхолі з темного, закривавленого піску в гущавину Джунглів проти води й за водою — руді собаки бігли в усі кінці, де тільки бачили вільну дорогу.
— Борг! Борг! — кричав Мауглі. — Відплатіть! Руді собаки вбили Самотнього Вовка. Не випускайте жодного дхоля!
З ножем у руках хлопець стрілою метнувся до ріки і ширяв кожного собаку, який наважувався наблизитися до води. Раптом з-під купи дев'яти трупів підвелася голова і передні лапи Акели. Мауглі став навколішки поруч з Самотнім Вовком.
— Я ж казав, що це буде моя остання битва, — прошепотів Акела. — Чудова була ловитва. А як ти, Братику?
— Я живий і убив багатьох.
— Гаразд… Я умираю і хотів… хотів би вмерти біля тебе, Братику.
Мауглі поклав страшенно поранену голову Самотнього Вовка собі на коліна і обняв руками його пошматовану шик".
— Давно минули старі дні Шер-Хана і маленького голого Людського дитинчати, яке валялося в пилюці,— закашлявся Акела.
— Ні, ні! Я вовк. Я однієї крові з Вільним Племенем, — закричав Мауглі. — Не від мене залежить те, що я Людина.
— Ти Людина, Братику, вовченятко моє. Ти справжнісінька Людина, а то Зграя втікала б од рудих собак. Я зобов'язаний тобі життям. А сьогодні ти врятував Зграю, так само як колись я врятував тебе. Не забув? Ми розквиталися. Іди до свого племені. Я знов кажу, зінице очей моїх: полювання закінчено, іди до свого племені.
— Ніколи не піду. Я сам полюватиму в Джунглях. Я ж сказав тобі.
— Мине літо, настануть дощі, а після дощів — весна. Іди, поки тебе не вигнали.
— Хто мене вижене?
— Мауглі вижене Мауглі. Іди до свого племені, до людей.
— Коли Мауглі вижене Мауглі, тоді я піду, — відповідав хлопець.
— Тобі тут нічого робити, — промовив Акела. — Зараз я поговорю з своїм племенем. Ти зможеш звести мене на ноги, Братику? Я теж Ватажок Вільного Племені.
Обережно підвів Мауглі Самотнього Вовка на ноги, обнявши його обома руками. Акела глибоко зітхнув і завів Пісню Смерті, яку, вмираючи, співає кожен Вожак Зграї. Пісня звучала голосніше й голосніше, линула далеко за річку, поки, нарешті, пролунали її останні слова: "Доброго полювання!" Акела на мить звільнився з обіймів хлопця, підплигнув у повітря і мертвий упав горілиць на свою останню і найжахливішу здобич.
Мауглі сидів, опустивши голову на коліна, і нічого не помічав довкола. А нещадні вовчиці добивали останніх рудих собак. Поволі гамір ущух, і закривавлені вовки зібралися порахувати загиблих. П'ятнадцять вовків і шість вовчиць полягли біля річки, а серед тих, що лишилися живі, не було жодного не пораненого. До самого холодного світання сидів Мауглі мовчки. Коли ж Фао тицьнув його своєю закривавленою мордою, хлопець відсунувся, щоб показати задубіле тіло Акели.
— Доброго полювання! — промовив Фао так, ніби Самотній Вовк був ще живий, і, обернувшись через своє закривавлене плече, крикнув:
— Вийте, собаки! Цієї ночі помер Вовк!
Але з усієї зграї, а двохсот бійців-дхолей, рудих собак Декана, які пишалися тим, що ніхто в Джунглях не може їх спинити, жоден не повернувся в Декан, щоб розповісти про свою жахливу поразку.
ПІСНЯ ЧІЛЯ
Це друзі мої колишні спочили в пітьмі нічній.
(Чіль! Слухайте Чіля!)
Тепер просвищу я в Джунглях: "Скінчився
великий бій!"
(Чіль! Вісники Чіля!)
Я кидав їм з неба слово
про те, де пасеться бик,
Мене ж про недавно забитого звіра
з землі сповіщав їх крик:
Тут закінчився останній слід —
Вони поснули навік…
Джунглі будив їх Ловецький Клич —
І олень чимдуж тікав;
(Чіль! Слухайте Чіля!)
Рвучконестримний, шалений біг —
І олень вже мертвий лежав!
(Чіль! Вісники Чіля!)
Стежкою крались невтомно вони,
Здобич в пітьмі стерегли;
Буйвола грізно наставлені роги
Їх залякать не могли!
Тут закінчився останній слід —
В битві бійці полягли…
Смерть покосила друзів моїх… І тужно і тоскно мені!..
(Чіль! Слухайте Чіля!)
Я славив їх подвиги безліч разів у інші, щасливі дні!
(Чіль! Вісники Чіля!)
Та ось вони мертві… очі запали,
і в крові загуслій роти…
Швидше злітайтесь на поминки друзів,
крилаті мої брати!..
Тут закінчився останній слід —
їм вже сюди не прийти…
ВЕСНЯНИЙ ГІН
До Людей іде Людина! Сповістіть про це всі Джунглі!
Той, хто був наш рідним Братом, залишає нас!
О послухайте, і вважте, і скажіть, Племена Джунглів,
Хто його затримать зможе й повернуть до нас?
До Людей іде Людина! Сум і туга в наших Джунглях:
Той, хто був нам рідним Братом, сльози ллє гіркі!
До Людей іде Людина! (Як його любили в Джунглях!)
Сам іде, бо недоступні нам шляхи людські.
Через рік після великої битви з рудими собаками і смерті Акели Мауглі сповнилося чи не сімнадцять років. Та на вигляд хлопець здавався старший, бо робив багато фізичних вправ, добре їв і, яв тільки йому було жарко, одразу купався. Тому він змужнів і виріс не по роках. Коли Мауглі приходилось що-небудь розглядати вдалині, він міг по півгодини висіти, тримаючись однією рукою за гілляку. Він здужав на всьому скаку зупинити оленя і, вхопивши його за роги, повалити набік. Він міг навіть перекинути великого сизого кабана з північних боліт. Мешканці Джунглів боялися раніше його розуму, а згодом на них почала наганяти страх і могутня сила хлопця. І коли Мауглі спокійно ішов куди-небудь, шепіт, що сповіщав про появу хлопця, очищав перед ним усі дороги. Проте очі його завжди світилися добротою і не спалахували навіть під час боротьби, як це бувало, наприклад, з Багірою: в очах хлопця появлялася лише зацікавленість і якесь збудження, чого сама пантера ніяк не могла збагнути.
Багіра іноді запитувала про те Мауглі, і він відповідав:
— Коли полювання невдале, я сердитий. А коли два дні блукаю з порожнім шлунком, я дуже сердитий. Невже цього не видно по моїх очах?
— Рот голодний, — говорила Багіра, — але твої очі цього не виказують. Полюєш ти, їси чи плаваєш — вони ие міняються, як камінь у суху і мокру погоду.
Мауглі ліниво глянув на пантеру з-під своїх довгих вій, і Багіра, як і завжди, схилила голову. Вона знала свого господаря!