Мауглі

Страница 39 из 53

Редьярд Киплинг

— Вони зустрілися. Доброго полювання! Дивись! Тут, на скелі, стояла навколішки Маленька Нога, а он Велика Нога.

Кроків за десять від пантери й хлопчика, на купі каміння, лежало тіло селянина, прошите наскрізь легкою, опереною стрілою гонда.

— Ну, то чи такий уже дурний Білий Клобук, Братику? — запитала лагідно Багіра. — Ось тобі принаймні одна смерть.

— Ходімо далі. А все-таки, де ж кровопивець слонів — червоноока колючка?

— Може, забрала Маленька Нога. Дивись, ось знову слід.

Поодинокий слід легкої людини, що бігла хутко з чималою вагою на лівому плечі, вів по довгій похилій віднозі, що поросла сухою травою. Гострозорим слідопитам здавалося, ніби кожен крок цього сліду випалений гарячим залізом.

Багіра й Мауглі мовчки йшли цим слідом. Нарешті вони спустилися в балку й опинилися біля купи попелу.

— Знову, — промовила пантера й стала, наче скам'янівши.

Скарлючене тіло низькорослого гонда лежало ногами в попелі, і Багіра запитально подивилася на хлопчика.

— Це зроблено бамбуковою палицею, — глянувши на труп, сказав Мауглі. — Я брав такі самі палиці, щоб пасти буйволів, коли служив Людській Зграї. Мати Кобр (мені шкода, що я насміхався з неї) добре знає людей. Хіба я не казав, що люди вбивають просто так, знічев'я?

— Ні, вони вбивають одне одного за червоні та сині камінці,— відповіла пантера. — Не забувай, що я жила в князівських клітках Удейпура.

— Один, два, три, чотири сліди, — промовив Мауглі, нагнувшись над попелом. — Чотири сліди людей, взутих у черевики. Видно, що вони ходять не так швидко, як гонд. І яке зло заподіяла їм ця маленька лісова Людина? Глянь, перед тим, як убити, всі четверо стояли й розмовляли. Багіро, вертаймося назад, бо в мене порожньо в шлунку і він аж витанцьовує то вгору, то вниз, наче гніздо іволги на кінчику гіллячки.

— Що за полювання — на півдорозі залишити звіра? Наздоженемо його! — заперечила пантера. — Ці вісім узутих ніг не втечуть далеко.

Майже цілу годину пантера і хлопчик ішли по широкому сліду чотирьох людей у черевиках і не озвалися одне до одного жодним словом.

Настав спекотний сонячний день. Багіра нарешті промовила:

— Пахне димом.

— Люди завжди більше люблять їсти, ніж бігати, — відповів Мауглі, то зникаючи, то з'являючись поміж дрібними кущами, якими поросли незнайомі Джунглі. Раптом Багіра, що йшла трохи лівіше, видала дивний горловий звук.

— Цей уже наївся! — сказала вона.

Під кущем лежала купа пістрявого ганчір'я, а довкола нього біліло розсипане борошно.

— Цього теж убили бамбуком, — промовив Мауглі. — Бачиш? Білий пил — їжа людей. Вони відняли здобич і в цього — він ніс їхню їжу, — а саму Людину віддали на поталу Чілю, шуліці.

— Третя смерть, — зауважила Багіра.

— Я понесу Матері Кобр молодих великих жаб і нагодую її досхочу, — вирішив хлопчик. — Кровопивець слонів — сама смерть, але все-таки я нічого не розумію!

— Ходімо! — промовила пантера.

Не пройшли вони й півмилі, як раптом каркання Ко, ворона, що співав Пісню Смерті на верховітті тамариску[6], а затінку його лежало три трупи. Посередині, під залізною сковорідкою, на якій лежала почорніла спалена перепічка, диміло напівпогасле багаття. Біля самого вогню, виблискуючи на сонці, лежав прикрашений бірюзою і рубінами анкас.

— Ця штука моторно працює. Все кінчається тут, — сказала Багіра. — Од чого вмерли троє, Мауглі? Адже не видно ні будь-якого сліду, ні подряпин.

Мешканець Джунглів краще за будь-якого лікаря вміє розпізнавати отруйні трави і ягоди. Мауглі понюхав дим над багаттям, одломив шматочок почорнілої перепічки, покуштував і зразу ж виплюнув.

— Яблуко Смерті,— закашлявся хлопчик. — Перший, напевне, додав його в їжу своїх супутників, а ті розквиталися з ним, убивши спочатку гонда.

— Справді, славне полювання! Одна смерть за другою, — промовила Багіра.

"Яблуком Смерті" в Джунглях називають дурман, або датуру, одну з найнебезпечніших отрут в Індії.

— А що далі? — запитала пантера. — Невже й ми з тобою повбиваємо одне одного через цього червоноокого вбивцю?

— Може, анкас розмовляє? — прошепотів Мауглі. — Хіба я недобре зробив, викинувши його геть? З нами цього не станеться, Багіро, бо ми не бажаємо того, чого хочуть люди. Якщо ж анкас залишиться тут, то вік, безсумнівно, вбиватиме людей так само швидко, як падають од вітру горіхи. Мені не подобаються люди, але я не хочу, щоб вони гинули по шестеро за одну ніч.

— То що ж? Адже це лише люди. Вони вбивають одне одного й дуже цим задоволені,— сказала пантера. — А перша невеличка лісова Людина пополювала славно…

— Люди все-таки щенята, а щеня ладне втопитися, аби вкусити місяць у воді. Це моя вина, — сказав Мауглі таким тоном, ніби вже все зрозумів. — Більше ніколи не приноситиму в Джунглі незнайомих речей, навіть таких гарних, як квіти. Це… — і хлопчик обережно взяв анкас, — повернеться назад, до Матері Кобр. Тільки спершу треба виспатися, але, звісно, не поряд з трупами. Анкас ми повинні закопати в землю, щоб він не втік і не убив ще шістьох. Вирий яму під цим деревом, Багіро.

— Але, Братику, — мовила Багіра, наближаючись до дерева, — винен не кровопивця, а самі люди.

— Байдуже, — сказав Мауглі. — Рий глибоку яму. Коли прокинемося, я заберу анкас і віднесу назад.

Минуло дві ночі. Засмучена біла кобра сиділа в темряві під склепінням печери — зганьблена, пограбована, самотня. Раптом бірюзовий анкас пролетів крізь дірку в стіні і, брязкнувши, впав на підлогу, встелену золотими монетами.

— Мати Кобр, — озвався Мауглі (із обережності хлопчик залишився по той бік стіни), — візьми кого-небудь молодшого й дужчого а твоїх родичів, і хай він допомагає тобі стерегти царський скарб, щоб жодна людина не вийшла звідси живою!

— Аг-га! Значить, анкас повернувся. Я ж казала, що це смерть. Але як же це ти залишився живий? — бурмотіла кобра, з любов'ю обвиваючись навколо держака анкаса.

— Присягаюсь биком, що викупив мене, я не знаю. Ця штука за одну ніч убила шістьох. Не випускай її більше.

ПІСНЯ МАЛЕНЬКОГО МИСЛИВЦЯ

Ще не чути Бандар-Логів, спить на гілці Мор, павич,

Не ширяє Чіль, шуліка, в небесах,

А по Джунглях нишком лине тінь і тихий, тихий клич —

То все Страх, Ловцю Маленький, то все Страх!