— Полковник Дормеско виїхав,— сухо урвав його Амари.— Полковник Дормеско не тільки не лишив ніяких документів чи рахунків, але навіть не подумав, щоб скласти план острова. Полковник Дормеско не міг навіть відповісти на питання, чи цей безлюдний острів справді є безлюдним. Полковник Дормеско не виконав жодного обов'язку своєї служби. Відповідний протокол уже складено, і я його надсилаю до Ради П'яти. Всі бажання вашої королівської величності, відповідні до наказу, я виконуватиму, справи спірні надсилатиму до Ради П'яти; ваша королівська величність має право скаржитися до Ради П'яти. Я брати прикладу з полковника Дормеска не буду. Маю честь!
Мацюсь лишився сам. У сусідній кімнаті пролунав стриманий сміх.
"З мене сміються,— подумав Мацюсь.— Ну гаразд!"
Щогодини Амари надсилав папір на підпис, Мацюсь відсилав його назад. Не читає, не підписує. Вранці й увечері приходить Амари з запитанням:
— Як здоров'я вашої королівської величності?
Мацюсь не відповідає.
Скликав Амари варту на військові вправи. Ординарець запитує:
— Чи ваша королівська величність піде на вправи?
Мацюсь відповідає коротко:
— Ні!
Так тривало п'ять днів, аж поки прибув корабель. На цей раз приїхали різні ремісники: будуть ремонтувати приміщення для ротмістра. Лунає в лісі стук сокири. Рубають, розпилюють. Ротмістр будує ґаночок перед будинком, альтанку і ще якусь споруду. Люди бігають, Амари вигадує щось, лається — метушня, біганина порушують Мацюсів спокій.
Потай вибирається Мацюсь з дому: тепер стократ дорожчі стали йому могилки на горі, човен, уроки з Альом та Алею, самотні прогулянки в лісі й скрипка.
Мацюсь розуміє, що це тільки початок, але спокійно чекає, що буде далі. Амари начебто забув про нього, проте канцелярія працює: бачить Мацюсь у вікно, як двоє писарів, схилившись над столом, до пізньої ночі щось пишуть. Папери, які надсилають йому на підпис, щоразу стають довшими. Мацюсь їх не читає.
Їжа щодень стає гіршою, Мацюсь майже голодує. Раніше, бувало, він тільки часом зірве кілька фініків чи фіг, а тепер без бананів і фініків Мацюсь не зміг би вижити. Аж одного разу йому зовсім не дали обіду. І щонайгірше, почув Мацюсь з сусідньої кімнати таке зауваження:
— Вони сваритимуться, а ми здохнемо з голоду.
Постукав Мацюсь у двері: це був умовний знак, що він викликає ординарця.
— Чи дали вам обід?— питає Мацюсь.
— Доповідаю вам, що вже три дні кухня не видає нічого. Ротмістр без підпису вашої королівської величності не має права будь-що видавати.
Мацюсь одягнув військовий мундир і викликав ротмістра.
— Прошу прислати мені на підпис усі папери канцелярії комендатури.
— Слухаю, ваша королівська величність.
За п'ять хвилин принесли Мацюсеві на підпис наказ на обід. Мацюсь підписав.
Ще за десять хвилин у сусідній кімнаті пролунало тричі "віват!" і брязкіт ложок.
За мить принесли обід і Мацюсеві, але він його не прийняв. Не хотів їсти, та й, зрештою, не мав часу. Читав папери.
Холодний піт зросив Мадюсеві чоло. Побачив він скаргу на полковника Дормеска.
"Нічого я не знаю,— пише Амари.— Не знаю, скільки має бути стільців, столів, ліжок, простирадел, тарілок і ножів. Не знаю, де поділося надіслане сюди мило, молоко, цукерки, книжки та іграшки. Доповіли мені, що в дітей доглядача маяка є чимало крадених речей короля Мацюся. Жодної квитанції, жодного рахунку. Будиночки брудні та обшарпані, шкідливі для здоров'я. Варта розбещена, робила, що хотіла..."
Було тут і три скарги на Мацюся. Але ці скарги було складено так, нібито ротмістр дбав про здоров'я королівського вигнанця:
"Здоров'я короля погане. Він знервований і пригнічений. Не хоче ані читати, ані підписувати папери комендатури острова, чим перешкоджає роботі. Не дозволяє провадити навчання з вартою".
Друга скарга:
"Король відпливає човном на далекі прогулянки. Повертається стомлений і роздратований. Ходить на гору, звідки можна впасти і вбитися. Блукає по лісі, в якому багато диких звірів, гадюк, а можливо, й людожерів".
Третя скарга:
"Король дозволяє варті галасувати до пізньої ночі. Їхні крики чути по всьому острові. Вони заважають працювати робітникам, украли пилку й дві сокири. Коли зважити на те, що з хлопцями в такому віці взагалі важко дати раду, то не знаю, що буде далі".
Хлопці й справді страшенно галасували, курили цигарки, лаялися, сварилися й билися, так що Мацюсь не міг ані грати на скрипці, ані спати вночі. Кілька разів він хотів зауважити їм, але подумав, що вони заспокояться самі.
Він не розмовляв з ними, не знав навіть, як їх звати. Знав лише, що ім'я ординарця — Пилип.
Пилип був дужим хлопцем, але неприємним. Начебто аж надто слухняним: з'являвся на кожний виклик, по-військовому обертався на каблуках, якось запобігливо дивився в очі. І хоч ніяких неприємностей не траплялося, одного разу Мацюсь, коли став спиною до Пилипа, побачив з тіні, як Пилип погрозив йому кулаком і показав язика. Мацюсь не був певний, що це справді так — може, йому тільки здалося. Адже навіщо хлопцеві робити це? Нікого більше в кімнаті не було, та й зрештою, за що він мав погрожувати Мацюсеві? Мацюсь часто чув, як за дверима Пилип заспокоював своїх приятелів:
— Тихо, лобуряки! Заважаєте королю спати.
І Мацюсь дивувався, що Пилип так кричить, коли знає, що навколо все чути. Та й вимовляв він якось так дивно "коррроль", наче глузував чи заздрив, чи що...
Тепер Мацюсь намагався якнайменше сидіти в кімнаті, якнайменше бувати біля дому. Він або обсаджував квітами могилки на горі, або плив до маяка, або сидів над морем і думав:
"Треба щось робити. Треба написати до Ради П'яти. Але як? Не може ж він писати, що бажає, аби все було, як і досі, бо скажуть, що він сам не знає, чого просить. Треба з тими хлопцями поговорити: сказати, що хоче їх узнати і полюбити. Але це брехня: він не хоче їх любити, навпаки— хоче позбутися. Навіщо ж ховатися? Вони огидні. Курять цигарки й навмисне, через замкову шпарку, дмухають у Мацюсеву кімнату. І Мацюсь чує їхнє шепотіння та приглушений сміх. Краще б уже галасували, ніж шепотіли й сміялися з нього, бо Мацюсь чує крізь двері то "король", то "він", то "Мацюсь". Аж раптом Пилип крикне на весь голос: