— Слухай, Фелеку,— раптом зупинився провожатий,— якщо ти не віддаси мені коньяк, то йди сам. Я тобі влаштував місце, і ти обіцяв слухатись. Що ж буде далі, коли ти вже зараз починаєш комизитись.
Виникла сварка, і, можливо, дійшло б до бійки, та раптом вибухнув ящик з ракетами, мабуть, хтось його підпалив. Понесли з переляку двоє артилерійських коней. Зчинилося сум'яття, чийсь зойк різонув повітря, ще мить метушні — і їхній провожатий з розбитою ногою лежить у калюжі крові.
Фелек і Мацюсь розгубилися. Що робити? Вони були, звісно, готові на смерть, на рани й кров, але — в бою, у полі, і... трохи згодом.
— Чого це тут діти вештаються, що це за порядок? — гримнув хтось, певно, лікар, відштовхуючи їх убік.— Так я й знав: доброволець. Сидіти б тобі дома, соску ссати, шмаркач,— бубонів він, розрізаючи холошу пораненого ножицями, вийнятими з рюкзака.
— Томеку, тікаймо! — крикнув нараз Фелек, помітивши здалеку двох польових поліцаїв, що крокували біля носилок, на які санітари мали покласти нещасного добровольця.
— Ми кинемо його? — спитав несміло Мацюсь.
— А що ж? Заберуть у шпиталь. Вже йому не воювати.
Хлопці сховалися в тіні намету. За хвилину те місце, де лежав їхній приятель, знелюдніло, лишилися тільки чобіт, шинеля, яку скинули санітари, кладучи пораненого на ноші, та ще кров, змішана з багном.
— Шинеля згодиться,— сказав Фелек.— Віддам, коли одужав,— додав він на своє виправдання.— Ходім на вокзал, і так уже згаяли десять хвилин.
У загоні саме робили переклик, коли Фелек і Мацюсь насилу протовпились на перон.
— Не розходитись! — наказав молодий поручик.— Зараз я повернусь.
Фелек розказав солдатам про нещастя з добровольцем і не без тривоги представив їм Мацюся.
— А що поручик скаже? — стурбувався Мацюсь.
— Поручик викине тебе з вагона на першій же станції. Про цього хлопця сказали, і то він кривився.
— Гей, вояко, скільки тобі років?
— Десять.
— Нічого не вийде. Хоче — хай лізе у вагон, але однак поручик його викине. Ще й нам перепаде на горіхи.
— Якщо мене поручик викине з вагона, я пішки піду! — крикнув обурений Мацюсь.
Його давили сльози. Він, король, якому слід виїжджати з своєї столиці на білому коні на чолі війська, під вигуки жителів, що засипають його квітами з вікон,— тепер тікає крадькома, наче злодій, бо хоче виконати свій священний обов'язок і захистити державу та підвладних,— а його ще й ображають...
Коньяк і лосось швидко прояснили обличчя солдатів.
— Королівський коньяк, королівський лосось,— хвалили вони.
Не без радості дивився Мацюсь, як солдати допивали коньяк його вихователя.
— Ну, братику, перехили й ти чарчину; подивимось, чи вмієш воювати.
Нарешті Мацюсь п'є те, що завжди пили королі.
— Геть риб'ячий жир! — вигукнув він.
— Хе-хе, та ти революціонер,— озвався молодий капрал.— Не задоволений режимом? Чи не режимом короля Мацюся? Будь обережний, синку. За одне таке "геть" можна дістати кулю в лоб.
— Режим короля Мацюся не суворий,— живо заперечив Мацюсь.
— Малий ще, невідомо, що з нього виросте.
Мацюсь хотів ще щось сказати, але Фелек спритно перевів розмову на іншу тему.
— Так от я й кажу. Йдемо ми втрьох, а тут як бабахне, я думав — бомба з літака. А це тільки ящик з ракетами. Потім аж зірки посипалися з неба!
— А на біса їм ракети на війні?
— Щоб освітлювати дорогу, коли нема рефлекторів.
— А там поруч стояла важка артилерія. Коні перелякалися і — на нас. Ми обоє вбік, а той не встиг.
— І що, дуже його поранило?
— Крові було багато. Його тут же забрали.
— От вона, війна,— зітхнув хтось.— Є там у вас іще коньяк? Що ж це паровоза не видно?
Саме тієї миті подали ешелон. Колотнеча, біганина, метушня.
— Нікому не сідати! — крикнув, підбігаючи, поручик.
Але голос його потонув у загальному галасі.
Мацюся й Фелека солдати кинули у вагон, мов два пакунки. Десь поблизу іржали коні, не бажаючи заходити у вагон, хтось мав причепити чи відчепити якісь вагони, ешелон подався вперед — щось стукнуло — знову покотився назад. Хтось увійшов у вагон з ліхтариком, почав називати прізвища. Потому солдати побігли з казанками по суп.
Мацюсь нібито бачив і чув усе, але очі йому склеплювалися. Коли поїзд справді-таки рушив — Мацюсь не знав. Він прокинувся під розмірений стукіт коліс об рейки й зрозумів, що поїзд уже мчить.
"Їду",— подумав король Мацюсь і знову заснув.
Розділ сьомий
Ешелон складався з тридцяти товарних вагонів для солдатів, кількох відкритих платформ з візками й кулеметами та одного пасажирського вагона, в якому їхали офіцери.
Прокинувся Мацюсь геть змучений і хворий. Боліли здерта рука, спина й очі. Долоні були брудні й липкі, все тіло страшенно свербіло.
— Вставайте, раки, бо суп захолоне.
Не звиклий до солдатської їжі, Мацюсь ледве проковтнув кілька ложок.
— Їж, брате, бо нічого іншого не дадуть,— умовляв його Фелек, але даремно.
— В мене болить голова.
— Слухай, Томеку, тільки не здумай хворіти,— прошепотів стурбований товариш.— На війні дозволяється бути пораненим, але не хворим.
І Фелек раптом почав чухатися.
— Правду казав старий,— зауважив він.— Уже паразити насіли. А тебе не кусають?
— Хто? — запитав Мацюсь.
— Хто? Блохи. А може, й щось гірше. Старий мені казав, наче на війні менш дошкуляють кулі, ніж оця звірина.
Мацюсь згадав історію нещасного королівського лакея й подумав: "Цікаво, який вигляд у паразита, що так розгнівив тоді короля?" Але довго роздумувати не було часу, бо капрал зненацька гукнув:
— Ховайтеся, поручик іде!
Фелека й Мацюся штовхнули в куток вагона й накрили шинелями.
Згодом перевірили їхній одяг, і з'ясувалося, що й тому й тому чогось бракує. Але у вагоні був один солдат-кравець, закоханий у своє ремесло, який знічев'я заходився перешивати для добровольців солдатську форму. Гірше було з чобітьми.
— Слухайте, хлопці, ви справді думаєте воювати?
— Для того ж і їдемо.
— Воно то так, але походи дуже важкі. Чоботи для солдата — це перша річ після карабіна. Доки ноги здорові, ти воїн, а як натер їх — каліка. Пропав. Ні за цапову душу.
Так собі перемовляючись, солдати їхали далі. Зупинки були тривалі. То їх затримували на станціях до годині або й більше, то заганяли на запасну колію, шоб пропустити важливіші ешелони, то знову повертали на попередні станції, то затримували за кілька верст від вокзалу, бо шлях був забитий.