— Дивись, Алю,— каже Мацюсь.— Тут одна крапка, а тут п'ять. Тому ти повинна прикласти таке самісіньке доміно.
У Алі є й одиниця, й п'ятірка, але вона хапає дві двійки і кладе їх, та ще й сердиться.
— Дивись,— пояснює Мацюсь,— тут же дві крапки. Ну, полічи. Одна крапка й ще одна–дві.
— Одна, дві,— повторює Аля.
Начебто погоджується з Мацюсем, та нараз розкидає все й починає сердитись:
— Бека тато, бека Альо, Аля не любить. Аля до дідуся.
І біжить скаржитись доглядачеві маяка, що її, мовляв, скривдили.
Ще гірше з лото. Аля хоче виграти і швидко закриває цифри. Альо вигукує чотирнадцять, та Алю це не обходить. Добре ще, коли вона одну цифру закриє, а то розсердиться, прикриє всі й кричить, що виграла.
Не краще й з малюванням. Аля замаже олівцем папір і каже, що вже намалювала, аби їй дали чистий аркушик. А кілець і рисочок ніяк не хоче малювати.
Мацюсь і Альо змушені ховатися від неї, але не дуже заховаєшся, коли нема куди. І часом їм просто уривається терпець. Бігати швидко Аля не вміє, тому падає і плаче. Найкраще вона любить слухати, коли щось розказують. Тоді Аля дивиться й навіть рота розкривав: певно, думав, що так краще зрозумів.
Мацюсь розмовляв з Алею так, як і з канаркою. Не дивуйтесь, Мацюсь часто розмовляв з канаркою. Посадить пташку на палець і запитує, чи пам'ятав вона королеву й короля, їхній палац у столиці, Стася, Геленку, Клю-Клю. А канарка час від часу крутить голівкою, нібито киває, що пам'ятає або не пам'ятає. Часом щось цвірінькне у відповідь, а часом заспіває. І хтозна, що вона розуміє й що відповідає.
Так само розмовляв Мацюсь і з Алею.
Канарці він каже:
— О, тепер я зміню канарочці воду, насиплю свіжого піску, знов буде в неї чисто. Зараз дам канарочці свіжих листочків.
Алі Мацюсь каже так:
— Тепер Аля витре носика, щоб був чистий. Тепер Аля дасть олівець, бо треба намалювати маяк — буде гарна картинка. Аля віднесе малюнок дідусеві. Адже Аля слухняна, дідусь радітиме. Він скаже: "О, Аля вихована, Аля принесла дідусеві малюнок".
І так щодня, одне й те саме. Проте Аля не нудиться, уважно слухає й не заважає.
"Такі маленькі діти повинні теж мати права",— думав Мацюсь. Тільки ніяк не може збагнути, як зробити, аби їм було весело, аби вони не заважали гратися й вчитися старшим дітям.
Тепер Мацюсь розумів, чому король Пафнуцій, та й взагалі дорослі, такі сердиті на дітей. Мабуть, діти так само заважають дорослим, як старшим дітям заважають малюки. І, певно, дорослі також думають, що діти нічого не знають.
Аля не завжди бігала, кричала і вигукувала: "Тату, дай Алі!" Часом вона бувала зовсім тихою. Подивиться, подивиться кудись далеко, а потім зітхне. Або візьме Мацюся за руку й довго, пильно дивиться йому в очі, а тоді знову зітхне. Або нараз здригнеться, начебто злякалась чогось, або почне віддавати все Мацюсеві й примовляє: "На, на, на". А коли все роздасть, розведе руками й радісно гукає: "Нема, нема нічого!" І радіє, ляскає в долоні, сміється й підстрибує.
"Маленькі діти,— записав Мацюсь до щоденника,— схожі на первісних людей".
І задоволений Мацюсь, що може вільно придивлятися до маленької дитини. Адже коли він був у сирітському будинку, то тільки-но підійде до малюків, як старші уже починають глузувати, що Мацюсь, мовляв, грається з малими. Мовляв, він дурень. І кепкують, вигадують різні дурниці, аби навмисне перешкодити й зіпсувати гру.
Тепер Мацюсь робить, що хоче, бо живе на безлюдному острові.
Лише одне непокоїть Мацюся: не всі малі діти такі, як Аля. Пригадує Мацюсь, як під час першої війни відпочивала їхня частина в селі поблизу фронту. Солдати розташувалися в хатах по четверо, по п'ятеро. Мацюсь мешкав тоді два тижні в одній хатині, де хлопчик такий же, як Аля, маленький, так само, як Для, белькотів, але було те маля дуже тихе — цілими днями сиділо біля печі й мовчки дивилося на все, лише зрідка щось промовляючи. Не плакав малюк, не крутився, не заважав іншим, тільки був дуже сумний. Мацюсь навіть подумав, що таким мав бути сумний король у дитинстві.
І в сирітському будинку діти були різні. Одні знічев'я плакали, але тихенько, деякі ревли, хоч і без сліз, інші щомить бігали скаржитися, ще інші починали битися. Одного разу Мацюсь бачив, як двоє малюків билося, й навіть подумав, що це схоже на війну. Часом б'ється двоє маленьких дітей, а часом б'ються цілі народи. І так само, мабуть, і з тих, і з тих сміються ті, хто сам не б'ється, а тільки спостерігає бійку.
Як дивно — люди такі різні, такі зовсім не схожі одне на одного. Стільки різних речей і стільки різних людей треба пізнати. І певно, тому так тяжко бути реформатором.
Мацюсь, наприклад, зовсім не знає старших хлопців. Вони перші виступили проти його реформ. Дітей у Мацюсевому віці старші хлопці обзивають "щенятами". І вдають з себе дорослих. Розказують одне одному таємниці, не дозволяють іншим підслухувати. Повсякчас б'ються, страшенно зарозумілі і горді, до молодших звертаються лише тоді, коли хочуть щось позичити або взяти. А часом беруть без дозволу, і коли нагадаєш їм про це, то ще гримають. Неприємні вони й грубі. Навіть коли жартують, то або насміхаються, або щось на зло роблять, або вдарять так, що довго болітиме. Якось один позичив у Мацюся перо, навіть ввічливо попросив. Та коли Мацюсь перед уроком нагадав, що перо йому самому потрібне, той хлопець вилаяв його й навіть замахнувся, аби вдарити. А потім учитель вичитував Мацюсеві, що той без пера прийшов на урок.
Розділ двадцятий
До Ради П'яти
Короля Мацюся Першого Реформатора.
Безлюдний острів Білого Сатани
З а я в а № 43
Прошу Раду П'яти замінити охорону острова. У вартових удома є дружини й діти, і їм неприємно лишатися тут на самоті. Варта каже, що сидить уже п'ять місяців, і цього досить. Мої охоронці не в'язні, а мусять жити на безлюдному острові — це несправедливо. Дуже мені прикро, що люди страждають через мене.
Тому ласкаво прошу замінити варту на нову. І прошу, щоб новою вартою були не дорослі, а старші хлопці. Єсть тут човен, можна купатися, влаштовувати вилазки, й нікому не буде нудно. А згодом вони теж зможуть виїхати.
З пошаною
К о р о л ь М а ц ю с ь Р е ф о р м а т о р.