Як роблять винаходи? Може, з книжок?
Знову довго думав, як людина мислить. Може, й немає в голові чоловічків, але чи це не байдуже? Але хотілось би побачити. Вчора стежив, як почав засинати, але заснув і не знаю як. Спитати б у Валентина, та чомусь соромно.
Дорослі не соромляться, а діти страшенно соромляться. Може, тому, що з них часто глузують.
Хай би ненадовго, хоч на один день, на один день, на три години поїхати й глянути на свого столицю! Трохи походити в палаці, в парку, в місті. Пішов би на цвинтар, на могилу батьків.
Тут тепло й небо дуже гарне. Та коли якось насунули хмари, мені було приємніше. Бо таке моє небо. І пальми гарні, та мої дерева начебто знайомі, а пальми чужі.
Найбільша моя помилка та, що я був гордий.
Чи король може любити всіх людей, чи тільки хоче, щоб його хвалили, і тому лише добрий?
Чи можна любити тих, кого не знаєш? Я хотів би, щоб дітям було добре, але хотів також, щоб вони знали, що це все зробив король Мацюсь Реформатор.
Прикро мені було, що я малий, отож і хотів показати, наче й малий може зробити багато. Знав, що дорослі сердяться на мене, але мусять слухатись.
Завів я такий зошит:
"П о м и л к и м о г о к о р о л ю в а н н я".
І другий:
"Р і з н і п л а н и, к о л и б я з н о в у б у в к о р о л е м".
Дормеско сказав:
— Людина не повинна думати, треба тільки слухати накази й вчасно їх виконувати. Якщо я даю наказ, то хочу бути певен, що його вчасно буде виконано.
— Але король повинен усе розуміти й думати, які давати накази,— відповів я.
— Король — це що інше,— погодився Дормеско.
Чи дорослі теж можуть бути не дуже розумні?
Чекаю й чекаю, а пошта не надходить. Щось, певно, сталося.
Не писав цілий тиждень.
Приїхав сумний король. Дивувався, що я не читаю газет. Я сказав, що колись читав, та що з того? Він погодився й додав, що краще читати книжки.
Сумний король дуже лагідний зі мною, але я не розумію його розмов, і мені не дуже добре з ним.
Якось він сказав:
— У минулому, мій Мацюсю, тільки-но ти щось подумав — одразу ж і робив. Тепер вирішив лише думати і нічого не робити. А людина повинна мати одні думки для себе, а інші для людей.
Якось так виходить, наче людина повинна брехати. Знаю, що не так воно, але не розумію. Мабуть, малий я ще.
Знову довго не писав.
Читаю, вже трохи граю на скрипці. Хотів би грати так, як сумний король, або принаймні так, як Валентин.
З книжками сталося інакше, ніж мені здавалося. Після прочитаного думаю ще більше. У книжках багато чого є, але не все. І знання треба самому вкладати собі в голову.
Незабаром зможу допливати до маяка. Бачив там у підзорну трубу двох дітей. Одне зовсім маленьке: мабуть, ще не вміє розмовляти. А друге трохи старше, але теж мале.
Колись я дивився через огорожу на Фелека та його забавки. Залізна огорожа королівського парку відокремлювала мене од дітей — і я був сам. Тепер море відокремлює мене від дітей — і знов я сам.
Розділ вісімнадцятий
Поплив, нарешті, до маяка. Колись він учився писати, щоб зуміти скласти листа до Фелека, тепер день у день щораз далі запливав у море, аж поки, врешті, досяг маяка.
Прив'язав Мацюсь човна й попрямував у глиб острова. Дорогою зустрів дітей. Хлопчик веде за ручку маленьку біляву дівчинку, яка швиденько дріботить ніжками.
— Тату! — гукає дівчинка, простягує ручки й біжить до Мацюся.— Тату! Ходи сюди! Аля вихована!
Спіткнулася дівчинка об камінь чи корінь — бух на землю і ну плакати.
Хлопчик, певно її брат, допомагає дівчинці встати, поправляє платтячко. А вона знову виривається, ще блищать на обличчі сльози, а мала вже знову сміється, чимчикує до Мацюся й гукає:
— Тату!
Братик став, дивиться, що з того буде. І Мацюсь зупинився — не знає, що робити. Так йому хотілося допливти до дітей, а тепер стоїть безпорадно.
— Ходи-но до дідуся! — каже мала.— Ходи-но! Аля вихована. Дідуньо там. Ходи-но, тату.— А сама смикає, тягне Мацюся.
Страшенно прикро, коли треба щось сказати, а не знаєш що.
А дівчинка тягне, шарпає обох, радіє й гукає:
— Дідуню, дідуню! Дивись — тато!
Доглядач маяка примружив очі, всміхається, погладжує бороду. Такий любий — схожий на лікаря.
— Вітаю королівського гостя! — каже він і шапку зняв з голови.— Мабуть, король Мацюсь хотів узнати, чому маяк не світиться? Уже все налагоджено: сьогодні засвітимо. Давно вже поплив би я попросити в короля Мацюся пробачення за темряву, але от... з оцим далеко не попливеш.
Мацюсь лише тепер помітив, що в доглядача маяка тільки одна рука.
— Другу руку одібрало в мене море. Але море хороше: за руку дало мені оцю парочку.
І Мацюсь дізнався, що старий доглядач маяка був колись моряком і під час корабельної аварії втратив руку. Наставили його до маяка. Рік тому, після бурі, хвиля викинула на берег двойко дітей: старий ледве виплекав їх. І що найдивніше: хлопець не випустив з рук малятка, хоч сам був непритомний.
— Хлопця я назвав Альом, а дівчинку Алею. Хто вони — не знаю. На мові корінних жителів острова Альо означає син моря, а Аля — дочка моря. Діти ці, певно, з півночі. Південні мови я знаю всі потроху, але з хлопцем аніяк не міг порозумітися.
Аля нетерпеливо крутиться і поглядає то на дідуся, то на Мацюся.
— Тату! — знову гукнула вона й засміялася.
— А бачиш, дурненька,— озивається старий.— Хіба не казан я тобі, що тато повернеться? От і маєш свого тата.
— Це зовсім не тато,— сказав, насупивши брови, Альо.
— Для тебе, може, й не тато, а для Алі тато.
— І для Алі не тато, а Мацюсь.
Мацюсеві стало прикро. Знову пе знав він, що сказати. А старий дивиться на дітей і задоволено усміхається.
— Ну, після подорожі треба трохи попоїсти,— каже він.
І старий запросив Мацюся до свого помешкання. Шкодував Мацюсь, що нічого не привіз для дітей. Але цей перший візит тривав недовго.
Аля ще двічі плакала: раз, коли не дозволили їй пити гарячий чай, а вона не хотіла чекати, і вдруге, коли Мацюсь від'їжджав.
— Не їдь, тату. Аля хоче тата.
І знову не знав Мацюсь, що робити, коли Аля вхопилася за нього й не пускала від себе.
Вечоріло, а Дормеско не любить, коли Мацюсь пізно повертається з прогулянок. Одного разу навіть, коли Мацюсь дуже довго засидівся на скелі, три дні потому його відпускали тільки з вартовим. Це було не покарання, а просто Дормеско хотів бути певний, що Мацюсь не заподіє собі нічого лихого. І то ще добре, що Дормеско не знав про деякі пригоди, з яких Мацюсь виходив живий-здоровий, хоч могло бути значно гірше.