Мацюсь випив молоко, поцілував бабусі руку, подякував і рушив далі.
Тим часом вовчисько скочив у канал і там сховався. КлюКлю вирішила влізти туди.
— Що? Не дозволю! — гримнув Мацюсь.— Це підземний канал, там темно. Ти ще там задихнешся, або вовк тебе роздере!
Та хіба Клю-Клю вмовиш? Вона взяла в зуби мисливський ніж і скочила в канал. Навіть негри перелякалися, бо в темряві битися з диким звіром дуже небезпечно.
Мацюсь постояв, постояв і раптом згадав, що в нього є з собою електричний ліхтарик. Не роздумуючи довго, він і собі стрибнув у канал. Куди вона поділася? Присвітив. Розгледів низьке склепіння, внизу воду, бруд, нечистоти — все, що стікає з каналізації. Сморід такий, що можна задихнутися.
— Клю-Клю! — покликав Мацюсь, і луна відповіла йому з усіх боків. Адже канали проходять під усім містом. Мацюсь не знав, чи відгукнулася Клю-Клю, чи ні. Він раз у раз запалював ліхтарик і знову гасив, бо побоювався, що того ліхтарика надовго не вистачить. І ось в одному проході, коли Мацюсь стояв уже по коліно в воді, почулося шарудіння. Мацюсь запалив ліхтарик. Це вони: Клю-Клю й вовк. Клю-Клю вдарила вовка ножем у горло, а вовк схопив її зубами за руку. Клю-Клю швидко схопила ніж другою рукою й знов кинулась на вовка. Той відпустив її руку, нагнув морду й вже намірявся затопити зуби їй у живіт. Мацюсь так рвучко кинувся на вовка, що аж доторкнувся ліхтариком до його морди. В другій руці Мацюсь тримав револьвер. Вовк вищирився, так його засліпило світло. І тут Мацюсь всадив йому кулю в самісіньке око.
Клю-Клю знепритомніла. Мацюсь тягне її й боїться, що сили його зрадять і тоді Клю-Клю втоне в цьому багні. Та й сам він ледве тримається на ногах. І все це могло б погано кінчитися, якби там, нагорі, негритянські діти ловили гав. Клю-Клю не дозволила їм спускатися в канал, це так, але скільки ж могли вони стояти без діла? Тому-то хлопці скочили в підземну трубу й зразу ж помітили вогник. Вони винесли спершу Клю-Клю, потім Мацюся й, нарешті, вбитого вовка.
Розділ сорок шостий
— Мацюсю, що ж ти накоїв? — сказав сумний король.— Мацюсю, схаменися, тобі загрожує велика небезпека. Ти можеш загинути. Я приїхав тебе застерегти. Та боюся, що я прибув занадто пізно. Я б примчав ще тиждень тому, але відтоді, як діти почали водити поїзди, ваші залізниці нікуди не годяться. Від самого кордону я був змушений їхати на селянських возах. Може, це й краще, бо я проїздив через різні села та містечка і знаю, що говорить про тебе народ. Мацюсю, лихо буде, повір мені.
Сумний король у найсуворішій таємниці покинув свою державу й вирушив рятувати Мацюся.
— А що ж трапилось? — спитав схвильований Мацюсь.
— Дуже зле, тільки тебе обманюють, від тебе все приховують, і ти нічого не знаєш.
— Я все знаю,— образився Мацюсь,— адже я щодня читаю газети. Діти поступово звикають, комісія працює. А жодна реформа не може бути втілена в життя без потрясінь. Я знаю, що подекуди є ще неполадки.
— Слухай, Мацюсю, ти читаєш лише одну газету. Там усе брешуть. Почитай інші газети.
І сумний король виклав на письмовий стіл цілий стос газет.
Мацюсь поволі перегортав газети. Він читав лише надруковані великими літерами заголовки. Не треба було багато читати, аби збагнути, про що там пишуть. У Мацюся потемніло в очах:
"Король Мацюсь збожеволів".
"Король одружується з африканською мавпою".
"Царювання чорних дияволів".
"Міністр — злодій. Втеча шпигуна з в'язниці".
"Продавець газет Фелек-барон".
"Висадження в повітря двох фортець".
"У Мацюся немає ані гармат, ані пороху".
"Напередодні війни".
"Міністри вивозять коштовності".
"Геть короля-тирана!"
— Але ж це брехня,— вигукнув Мацюсь,— чистісінька брехня! Що це за царювання чорних дияволів? Адже негритянські діти приїхали до нас учитися! А які вони спритні й тямущі! Коли вовки втекли з клітки, ці діти, ризикуючи життям, загнали їх назад. А в Клю-Клю всю руку покусано. Коли нікому було прочищати комини, тому що білі діти не хотіли це робити, й почалися всюди пожежі, чорні діти стали сажотрусами. У нас є гармати і в порох. Я знаю, що Фелек раніше продавав газети, але злодієм він не був. А я не тиран.
— Мацюсю, не сердься, це не допоможе. Кажу тобі, кепські справи. Хочеш, поїдемо в місто, й ти сам переконаєшся.
Мацюсь переодягнувся простим хлопчиком, сумний король теж був у простому костюмі. І вони вийшли з палацу. Минули ті самі казарми, повз які проходив Мацюсь з Фелеком, коли вночі тікав з палацу на війну. О, який він був тоді щасливий! І який був легковажний. Тепер він уже все знає і ні на що не сподівається.
Біля казарм сидів старий солдат і курив люльку.
— Що тут у вас в армії робиться?
— А нічого: діти хазяйнують. Повистрілювали на салюти всі снаряди, зіпсували гармати. Нема вже більше війська.— І старий заплакав.
Мацюсь і сумний король підійшли до фабрики. Тут сидів робітник, держав на колінах книжку, вчив вірші назавтра.
— Як тут у вас на фабриці?
— А зайдіть-но, самі побачите. Тепер кожному вільно заходити.
Зайшли. В конторі розкидані папери. Головний котел луснув. Машини стоять. У цеху вештається кілька хлопчиків.
— Що ви тут робите?
— Та от послано нас сюди п'ятсот чоловік працювати. Деякі сказали: "Нема дурних",— і подалися байдикувати. А ми, тридцятеро, прийшли. Нічого тут не знаємо, все зіпсоване. Підмітаємо, прибираємо трошки. Батьки в школі, дома сидіти нудно. І неприємно брати гроші, коли нічого не робиш.
Половину магазинів у місті було зачинено, хоч усі вже знали, що вовків загнали в клітку.
Мацюсь і сумний король зайшли до одного магазину. Продавщицею була дуже мила дівчинка.
— Люба панянко, скажіть, чому в місті стільки замкнених магазинів?
— Тому що все порозкрадали. Поліції нема, війська нема. Хулігани вештаються вулицями і все грабують. У кого що було цінне, віднесли додому та сховали.
Зайшли Мацюсь і сумний король на вокзал. На рейках лежав розбитий поїзд.
— Що трапилось?
— Стрілочник десь грає в м'яча, а начальник станції подався ловити рибу. Машиніст не знав, де стоп-кран, і от маєте: сто чоловік убитих.
Мацюсь закусив губу, щоб не заплакати.
Недалеко від вокзалу стояла лікарня. І тут діти нібито доглядали хворих, а лікарі, коли в них було менше уроків, заходили сюди на півгодинки.