Найстарші, в яких уже таки почали пробиватися вуса, подумали: "А й справді. Навіщо нам оцей сонливий парламент? Ми вже можемо бути в справжньому парламенті". А молодші посоромились визнати, що вони не курять, і теж сказали:
— Гаразд.
І хлопчаки пішли. А коли вони прямували в парламент дорослих, то їх не пропустили війська. Стали з націленими гвинтівками і затримали похід. Хлопці хотіли повернутися, але позаду також були війська. Отже, хлопчаки розділилися — деякі рушили вулицею праворуч, а решта — ліворуч. Потім знову поділилися, а військо ззаду наступає їм на п'яти й жене далі. Таким чином хлопчаків розбили на невеличкі групи, й тоді поліція почала їх хапати по одному.
Коли Мацюсь дізнався про це, він дуже сердився на префекта поліції. Адже вийшло так, ніби король обдурив хлопчаків. Префект виправдовувався, мовляв, інакше не можна було діяти. Тоді Мацюсь звелів вивісити на перехрестях вулиць оголошення про те, щоб хлопчаки обрали трьох найрозумніших і ті прийшли до нього на аудієнцію. Він з ними поговорить.
Аж тут увечері короля запрошують на засідання міністрів.
— Кепські справи,— каже міністр освіти.— Діти не хочуть учитися. Коли їм учитель наказує щось, вони сміються: "А що ви нам зробите? А ми не хочемо. А ми поскаржимося королю. А ми скажемо нашим депутатам". І вчителі не знають, як їм бути. А старші й поготів не хочуть слухатися. "Ці молокососи будуть командувати, а ми їм коритися? Нема дурнів. Якщо у нас немає своїх депутатів, то може не бути й шкіл". Раніше малі билися з малими, а тепер старші чіпляються до малих і дражнять їх: "Йди-но скаржитися своєму депутатові". І тягнуть їх за вуха, б'ють. Учителі сказали, що зачекають іще два тижні й коли діти не заспокояться, то вчителі відмовляються їх учити. Уже й так двоє пішло з школи. Один відкрив ларьок і торгує газованою водою, а другий відкрив фабрику ґудзиків.
— Взагалі дорослі дуже незадоволені,— докинув міністр внутрішніх справ.— Учора один пан у кафе сказав, наче в дітей у головах все йде обертом, їм здається, ніби вони можуть робити, що їм заманеться, і так галасують, що можна збожеволіти. Скачуть по канапах, у кімнаті грають у футбол, вештаються без дозволу по вулицях і так страшенно деруть одяг, що, мабуть, невдовзі ходитимуть, як дикуни. Цей пан казав ще й інше, але я не можу цього повторити. Я наказав заарештувати його, і тепер він звинувачується в тому, що образив короля, тобто вашу величність.
— Я знаю, що робити,— сказав Мацюсь.— Нехай усі, хто вчиться, стануть службовцями. Вони так само пишуть, лічать і ходять до школи, як службовці ходять до своїх контор працювати. Отже, за їхню роботу їм належить платня. Будемо їм платити. Нам байдуже, чи даємо ми шоколад, ковзани, ляльки, чи даємо гроші. А діти знатимуть, що вони повинні робити те, що їм належить, інакше не одержуватимуть платні.
— Можна спробувати,— погодилися міністри.
Мацюсь зовсім забув, що тепер керує вже не він, а парламент, і наказав написати такий указ і вивісити його на всіх перехрестях.
Рано-вранці прибіг журналіст, він був страшенно обурений.
— Коли ваша величність буде всі важливі відомості сам розліплювати на вулицях, то для чого тоді газета?
А за ним і Фелек:
— Коли ваша величність сам видає нові закони, навіщо тоді депутати?
— Справді,— підтвердив журналіст.— Барон фон Раух каже слушно. Король може лише порадити, що треба так зробити, а тоді вже депутати скажуть, чи погоджуються вони на це. А може, вони придумають щось краще?
Мацюсь зрозумів, що поквапився. Що ж тепер буде?
— Хай ваша величність подзвонить по телефону, щоб поки що давали шоколад, бо може виникнути страйк. А ми сьогодні ж обговоримо цю справу на засіданні з депутатами.
У Мацюся було погане передчуття, і таки сталося щось дуже погане. Спершу було вирішено справу передати на обговорення комісії. Але Мацюсь не погодився.
— Поки комісія щось зробить, доведеться довго чекати. А вчителі сказали, що ждатимуть лише два тижні, після чого підуть із школи і край.
Журналіст підійшов до Фелека й прошепотів йому щось на вухо. Фелек задоволено посміхнувся і, коли Мацюсь закінчив, попросив слова.
— Панове депутати,— сказав Фелек.— Я ходив до школи й знаю, що там робиться. Протягом одного року я несправедливо стояв за партою сімдесят разів, стояв несправедливо у кутку сто п'ять разів, несправедливо був виведений з класу сто двадцять разів, і ви думаєте, що так тільки в одній школі? Еге! Я вчився в шести різних школах, і всюди те ж саме. Дорослі не ходять до школи, отож вони й не знають, які там порядки. Я думаю, коли вчителі не хочуть ждати, не хочуть учити дітей, то можна прийняти закон, щоб вони вчили дорослих. Коли дорослі побачать, як це приємно, тоді вони не примушуватимуть нас весь час сидіти над книжками, а вчителі побачать, що з дорослими гірше, бо ті не піддаються вихованню,— й перестануть на нас жалітися.
Отоді посипалися скарги на школу й на вчителів. Цей несправедливо залишився на другий рік, той зробив лише дві помилки, а одержав погану оцінку, той спізнився, бо в нього боліла нога, а його поставили в куток, інший не міг вивчити вірша, бо молодший брат видер саме цю сторінку, а вчителька сказала, що він просто викручується.
Коли депутати вже стомилися й зголодніли, Фелек поставив проект на голосування.
— Комісія обміркує, як зробити, щоб у школі все було справедливо, і чи платити дітям за уроки, наче службовцям. А тим часом до школи ходитимуть дорослі. Хто згоден, хай підніме вгору руку.
Кілька депутатів хотіло щось до цього додати, але більшість присутніх підняла вгору руки, й Фелек сказав:
— Парламент закон ухвалив.
Розділ сорок четвертий
Неможливо описати, що зчинилося в Мацюсевій державі, коли люди дізналися про ухвалу дитячого парламенту.
— Що це за нові порядки! — сердилися одні.— Чому вони командують? У нас свій парламент, і ми можемо не погоджуватися. Хай їхній парламент вирішує, що мають робити діти, а наказувати, що робити нам, він не має права.
— Ну, гаразд, ми ходитимемо до школи, а хто ж працюватиме? — питали інші.
— А хай тепер діти роблять усе, коли вони так розпорядилися. Переконаються, що це не так легко, як їм здається.