— Завдання виконано відмінно, панове. А скільки втрачено літаків?
— Послали ми тридцять чотири літаки, а повернулося п'ятнадцять.
— Скільки тривала атака? — запитав Мацюсь.
— З часу вильоту до повернення минуло сорок хвилин.
— Добре,— сказав він.— Отже, завтра генеральний наступ.
Офіцери з радощів навіть заплескали в долоні.
— Оце несподіванка! Чудово! Солдати по всьому фронту дізнаються ще цієї ж ночі, що король Мацюсь живий, перебуває серед них і сам поведе їх у наступ. Страшенно зрадіють хлопці і битимуться, мов тигри.
Тієї ж хвилини задеренчали телефони і зацокали телеграфи, звістки полетіли в штаби фронтів і в столицю. Вночі вийшли екстрені випуски всіх газет. Два звернення написав Мацюсь: одне — до солдатів, друге — до народу.
Негайно зібралася рада міністрів і оголосила своє звернення до народу, в якому говорилося, що все з лялькою це було влаштовано навмисне, аби ошукати ворога.
У військах був такий запал, що солдати не могли дочекатися ранку й щомиті запитували, котра година. І, нарешті, рушили в наступ.
Проти Мацюся воювали три королі. Одного було розбито вщент і взято в полон, другого так поскубано, що раніше ніж за три місяці він не зміг би знову воювати, оскільки в нього було захоплено майже всі гармати й взято в полон понад половину війська. Лишався тільки один ворог, який досі стояв у резерві.
Коли бій скінчився, знову було скликано нараду. На цій нараді були присутні головнокомандуючий і старший міністр, який встиг приїхати з столиці екстреним поїздом.
— Переслідувати ворога чи ні?
— Переслідувати! — вигукнув командуючий військами.— Якщо ми впоралися з двома, то тим паче розіб'ємо цього одного.
— А я кажу: ні! — заперечив військовий міністр.— Ми вже мали раз науку, коли надто далеко пішли за ворогом.
— То була інша справа,— перебив його головнокомандуючий.
Всі чекали, що скаже Мацюсь. А йому страшенно хотілося хоч трохи попереслідувати ворога. Адже переслідує завжди кавалерія, а Мацюсь у цій війні ні разу ще не їздив верхи. Він стільки наслухався, як королі перемагали ворогів, сидячи на коні, а тут самому довелося лише повзти на животі та сидіти, зіщулившись, в окопах. Хоч би трохи погасати на справжньому коні!
Проте Мацюсь пам'ятав початок війни. Зайшли вони надто далеко і мало не програли війну. Пам'ятав він і те, що про головнокомандуючого говорили як про недотепу. Не міг Мацюсь забути і про свою обіцянку послам перемогти їхніх королів якнайшвидше й поставити м'які умови миру.
Довго думав Мацюсь, і всі мовчки чекали.
— Де наш вінценосний бранець? — раптом запитав він.
— Він тут, недалеко.
— Приведіть його.
Ввели закутого в кайдани ворожого короля.
— Зняти кайдани! — крикнув Мацюсь.
Наказ було виконано миттю, варта стала ближче до полоненого, щоб той не втік.
— Переможений королю,— мовив Мацюсь,— я знаю, що таке неволя. Дарую тобі свободу. Ти розбитий, але я прошу тебе вивести з моєї країни залишки твого війська.
І бранця відвезли на автомобілі до самісіньких окопів, де він перейшов до своїх.
Розділ чотирнадцятий
Другого дня надійшов лист, підписаний трьома переможеними королями.
"Королю Мацюсь,— писали вони,— ти відважний, розумний і благородний. Навіщо нам воювати? Ми хочемо з тобою дружити і негайно повертаємось на свою батьківщину. Чи ти згоден?"
Король Мацюсь погодився. Мир було укладено. Раділи солдати, раділи їхні дружини, матері й діти. Можливо, дехто був незадоволений: той, хто на війні краде й грабує. Проте таких небагато.
Співвітчизники щиро вітали Мацюся, коли він королівським поїздом повертався до столиці. На одній станції Мацюсь попросив затримати поїзд, вийшов з вагона і підійшов до доброї стрілочниці.
— Господине, я завітав до вас на каву,— сказав Мацюсь, посміхаючись.
Дружина стрілочника з радощів не знала, що робити.
— Яке щастя, яке щастя! — примовляла вона, а в самої сльози бриніли на очах.
В столиці на переможця чекав автомобіль, та Мацюсь зажадав білого копя. І церемоніймейстер несказанно зрадів:
— О, який цей Мацюсь розумний! Саме на коні повинен король повертатися з війни, а не на бензині.
Повільно їхав Мацюсь вулицями міста, і з усіх вікон дивилися на нього жителі, а особливо діти.
Діти найбільше кидали йому квітів і найголосніше вигукувало:
— Віват! Хай живе король Мацюсь! Віват, віват, віват!
Мацюсь тримався бадьоро, хоч був дуже втомлений. Наступ, полон, втеча, нарада, знову битва, подорож, а тепер ці крики — все це так стомило Мацюся, що інколи йому в голові паморочилося і в очах щось миготіло. Наче зірки мерехтіли. А тут ще якийсь роззява підкинув у повітря шапку, і вона впала якраз на голову коневі. Кінь був із королівської стайні, породистий і норовистий. Він метнувся вбік, і Мацюсь упав на землю. Його зараз же перенесли в карету й галопом примчали до палацу. Мацюсь нічого собі не ушкодив, навіть не зомлів, а тільки міцно заснув. І спав, спав, спав до самісінького вечора, а потім до ранку й ще до полудня.
— Жерти давайте! Хай вам грець! — гукнув Мацюсь так, що лакеї від страху аж пополотніли.
За хвилину на ліжку, біля ліжка, під ліжком стояло сто полумисків із стравами та ласощами.
— Зараз же заберіть геть усі ці заморські витребеньки! — крикнув Мацюсь.— Я хочу ковбаси з капустою та пива.
Ой лишенько, у королівському буфеті ані шматочка ковбаси! Та, на щастя, капрал палацової охорони позичив.
— Ах ви, мамії, маруди, лежні, пестуни, розтяпаки, дженджики! — викладав Мацюсь усю свою солдатську науку.— Отепер я за вас візьмуся!
Уминає Мацюсь ковбасу, аж за вухами лящить, а сам думає: "Тепер знатимуть, що повернувся справжній король, якого треба слухатись".
Мацюсь передчував, що після звитяжної війни він змушений буде розпочати не менш запеклу боротьбу з своїми міністрами. Ще на фронті до нього докотилися чутки, ніби міністр фінансів кипить од люті.
— Гарний переможець,— казав міністр фінансів.— Чому не зажадав контрибуції? Завжди так було — хто програє, той платить. Благородний? Чудово, хай тепер сам хазяйнує, коли в скарбниці порожньо. Нехай платить фабрикантам за гармати, шевцям за чоботи, постачальникам за овес, горох, крупу. Доки була війна, всі чекали, а тепер — плати, коли нема з чого.