— Як тебе звуть, небораче?
— Мене звуть Томек.
— Так от слухай, Томеку. Можеш лишатися у війську, якщо хочеш, доки твоя мама не повернеться. Матимеш одяг, солдатський казанок, борщ і гроші. Але тобі доведеться прокрастися до них і вивідати, де у них арсенал.
— Що таке арсенал? — вдав Мацюсь, ніби не знає.
І йому показали, де зберігаються снаряди, бомби й гранати, порох і патрони.
— Тепер знаєш?
— Знаю.
— Ну, тоді підеш, подивишся, де все це у них сховано, а потім повернешся й розповіси нам.
— Гаразд,— погодився Мацюсь.
Офіцер був задоволений, що йому так легко вдалося вмовити хлопця. Навіть дав Мацюсеві цілу плитку шоколаду.
"Оце так? — подумав з полегшенням Мацюсь.— Коли вже я маю бути розвідником, то на користь своїх".
Мацюся провели до окопів і вирядили в дорогу. А щоб не було чути, що він іде, постріляли трохи в повітря.
Повертається Мацюсь задоволений, гризе шоколад, то крадеться карачки, то повзе на животі. Раптом — бац-бац — свої стріляють по ньому. Могли навіть убити його, бо помітили, що хтось підкрадається, а хто саме, не знали!
— Пустити три ракети! — вигукнув поручик.
А сам узяв бінокль, глянув і аж затремтів од жаху:
— Не стріляти! Здається, Вирвидуб повертається.
Без перешкод повернувся Мацюсь до своїх і розказав усе, що бачив і чув. Поручик зразу ж подзвонив у штаб артилерії. І артилерія негайно відкрила вогонь по військових складах ворога. Дванадцять снарядів не влучили, а тринадцятий, певно, зробив своє діло, бо так гухнуло, що аж небо почервоніло, і такий шугонув дим, що можна було задихнутися.
Завирувало у ворожих окопах. Поручик підняв догори Мацюся й тричі гукнув:
— Молодець, молодець, молодець!
Солдати полюбили Мацюся ще дужче. Адже в нагороду дали загонові барильце горілки, і, оскільки у ворога не було тепер пороху, можна було цілих три дні спати спокійно. Поручик навіть дозволив виходити ненадовго з окопів, щоб трохи розім'ятися. А ворожі солдати сидять в окопах і зляться, що нічого не можуть вдіяти.
І знову все йде, як і раніше. Вдень Мацюсь вчиться в поручика. Часом то покопає трохи — бо дощ увесь час руйнує окопи,— то заступить на вартування, то постріляє трохи. І багато разів думав Мацюсь: "Дивна річ! Так хотів я винайти збільшувальне скло, щоб висадити в повітря ворожий пороховий склад, і ось, хоч не зовсім, проте частково моє бажання здійснилося".
Незабаром минула осінь і настала зима. Випав сніг. Солдатам надіслали теплий одяг. Навколо було біло й тихо.
Розділ дванадцятий
І знову Мацюсь дізнався про важливу річ. Адже не могли війська весь час сидіти в окопах. Що б тоді було? Як би тоді закінчилася війна?
Тихо було в окопах на фронті, зате в столиці кипіла робота. Треба було приготувати все, щоб, зібравши війська в одне місце, з усією силою вдарити по ворогові й прорвати фронт. Адже досить хоча б в одному місці прорвати лінію оборони, як ворог змушений тікати звідусюди, бо через цей прорив входять війська супротивника й починають стріляти з тилу.
Наприкінці зими поручик став уже капітаном, а Мацюсь одержав медаль. Як він радів! Мацюсів загін було двічі відзначено за відмінну службу. Сам генерал приїхав до них в окопи й зачитав наказ:
"Іменем короля Мацюся виношу подяку вагонові за висаджена ня в повітря порохових складів і за хорошу службу на благо вітчизни й народу. І даю вам таємне доручення прорвати лінію фронту, коли потеплішає".
Це була велика честь. Одразу ж почалися таємні приготування. Було привезено багато гармат і снарядів. А в тилу зібралася кіннота й чекала наступу. Щодня дивилися солдати на сонце — коли ж, нарешті, потеплішає, бо їм страшенно надокучило сидіти без діла. Так бідолашні чекали, так готувалися! І не знали, скільки доведеться їм пережити. Капітан придумав хитрий маневр: не нападати всією силою, а першого дня кинути в атаку частину війська, яке рушило б тільки так, про людське око, й одразу ж повернулося. Тоді ворог подумає, що вони слабкі. А наступного дня можна буде кинути всі сили й прорвати лінію ворожих окопів.
Так він і зробив. Послав половину війська в атаку. Перед атакою наказав артилерії довго стріляти по дротяних загородженнях, щоб прорвати їх і відкрити дорогу для піхоти.
—. Вперед!
О, як приємно вихопитися з отих нестерпних окопів, з отих мокрих ровів, бігти щодуху й кричати: "Ура! Вперед, вперед!" Налякався ворог, коли побачив, що війська посунули прямо на багнети, навіть стріляв мало і невлад. Атакуючі дійшли до загороджень, і тут капітан дав наказ відступати.
А Мацюсь і ще кілька солдатів, які чи то не чули наказу, чи то забігли трохи далі, опинилися в оточенні ворожого караулу й попали в полон.
— Ага, злякалися ваші,— глузували ворожі солдати.— Мчали, мчали, зчинили галас, а як добігли до нас, то зразу ж тікати. Та й не дуже-то вас і багато.
Вдруге Мацюся вели до штабу. Тільки того разу він був переодягнений і йшов як військовий розвідник. А тепер був у солдатській шинелі й плентався як полонений.
— А, знаємо тебе, голубе! — сердито вигукнув ворожий офіцер.— Це ти був у нас узимку? Через тебе наші порохові склади висаджено в повітря. Хе-хе! Тепер ти від нас не втечеш. Відведіть солдатів до табору військовополонених, а хлопця за шпигунство повісимо.
— Я солдат! — вигукнув Мацюсь.— Ви можете мене розстріляти, але не вішати.
— Ач який розумний! — гримнув офіцер.— Дивіться, чого йому заманулося. Тепер, можливо, ти й солдат, але тоді був Томеком і зрадив нас. Отож ми тебе повісимо.
— Не маєте права. Я тоді теж був солдатом, а прийшов сюди переодягнений і навмисне сів перед спаленою хатою.
— Ну, годі базікати. Відвести його під посиленою охороною до в'язниці. Завтра польовий суд розгляне цю справу. Якщо ти справді був тоді солдатом, то, може, вийде по-твоєму, хоч особисто я дав би тобі мотузку, а не кулю.
Наступного дня відбувся польовий суд.
— Звинувачую цього хлопця,— сказав офіцер на суді,— в тому, що взимку він вивідав, де містяться наші порохові склади, й доніс ворожій артилерії. Дванадцять разів вони стріляли й не влучали, а на тринадцятий влучили й висадили в повітря наш арсенал.
— Чи так це було? Чи визнаєш себе винним? — запитав сивий суддя-генерал.