— Здрастуй!— глухо сказав од порога. Був од негоди мокрий увесь, скинув шапку й струснув з неї дощ. У другій руці вузлик у нього в білій хустці з чорною каймою. Як ступив од порога, вузлика того поклав на столі, а сам сів на лаві, чорний і важкий. Потім і одну руку, чорну й здоровенну, як молот ковальський, важко поклав на столі.
Катря од діжі дивилася на нього. Відколи заходив востаннє — схуд, глибше запали очі й дуже заріс бородою, аж постарів немов. Сидів на лаві з похиленою головою й похмурий дивився на свою руку, що на столі. Раптом звів голову, й очі його впали на Остапа — довго пильно дивився на хлопця, потім, наче згадав оце; розв'язав вузлика й вийняв червоного пряника, дав хлопцеві Остап спідлоба глянув на гостинця, глянув в очі ковалеві довго не наважувався, врешті підійшов близько і взяв пряника із страшної руки, аж здригнувся був, але рука не вхопила його, лежала знов на столі нерухомо. І знов мовчав коваль, а Катря мовчки місила діжу й слухала тишу.
Зітхнув Юхим як морений віл, і сказав глухо:
— Ходив оце до попа.
Катря враз перестала місити і, не підводячи голови, пильно ще вслухалася в тишу. Либонь, щось і почула в ній недоказане, бо раптом розігнулась і довгим поглядом прикипіла до ковалевого обличчя. Було непорушне, як і раніш. Тоді спитала тихо:
— Коли ж бо вона, сердешна?
— Сю ніч.
Жінка щиро перехрестилася тричі на. образи. Тоді ж зітхнув на всі груди Юхим і одкинувся головою до стіни. Упав погляд на великий сволок, що весь угнувся і навіть тріснув он в одному місці. Довго дивився. Потім, неначе подумав уголос, сказав, підводячися з лави:
— Треба буде сволок новий затягти.
Катря ясно глянула на нього, аж крок ступила назустріч, мовила: 7
— Думала вже, та де ж було самій!
Юхим на це — нічого. Взяв вузлик із столу. Ще од порога глянув — зустрілися поглядами і не розійшлись, довго дивилися мовчки, і затим, навіть не попрощавсь, вийшов із хати.
Ходила на похорон і Катря. Мигичило всю дорогу. Несли труну — сам коваль та ще троє. А за труною йшло трохи людей — чвакали ногами в болоті обмоклі всі й мовчали більш. Ішла всю дорогу й Катря мовчазна. Дивилась на труну, а думала за себе. Шукала в серці смутку для покійниці, хоч на оці останні гони, але в серці не було смутку; терпке відчуття життя, радості життя переповнило зараз серце Вона згадувала, що це ж на похороні. Опускала винувато очі під ноги на грязький шлях. Але ж і шлях грязький — це тільки зараз тут під ногами. А далі ж простелеться битий серед широкого степу. І сивітимуть знов удалині високі могили, віятиме вітер полиневим духом, хлюпатиме степ колоссям в обличчя. А вона розігне спину з серпом у руці, наставить руку над очі од сонця й гляне —.ген-ген на шляху куряву вгледить. І хай то лише вихори, нехай роки виглядатимуть очі марно але ж колись прилетять разом з вітрами... На кладовищі, як опускали в яму домовину і співали піп із гугнявим дячком "вічну пам'ять", молилася й Катря. Але й знов і молитви в неї не ті: славила сіре небо, й мряку, і сиву далечінь, куди ген стеляться невідомі дороги. Хай невідомі, але ж дороги, не яма...
Іще й додому принесла Катря з кладовища повні груди терпкої радості. І весь день потому була якась на диво ясна і радісна з дітьми. Тільки ввечері затихла і неначе все чогось ждала.
І він того ж таки вечора й прийшов. Звалив із спини великого клунка додолу біля скрині, мовчки скинув свиту, на клунку й поклав, а сам сів перевзутися: чоботи драні. Катря присипляла дітей. Як ішла од полу, свиту взяла Юхимову й повісила на стовп під сволоком. Спиталася.
— Юхиме, ти хоч вечеряв?
— А є що?
Катря мовчки дістала з полиці цілу хлібину й урочисто поклала на столі і ніж. А тоді висунула з печі — насипала в миску борщу. Дві ложки подала на стіл. Юхим заліз на покутя, а поруч, у кінці столу, Катря сіла. Узяв коваль хлібину і, як загородив ножа, глянув тепло на жінку й сказав поважно:
— Хай же, Катре, не буде нам хліб гіркий у житті, а хай буде поживний!
Катря перехрестилася:
— Дай боже!— і взяла першу од нього скибку.
III
Минали літа — росли сини. Неначе граючись, один поперед одного навшпиньки ставали. Щовесни, як шиє мати штани старшому, то на цілу долоню довші пускає холоші. А Артем Остапові надіває — тільки трохи йому й завеликі. О, вже й подався. Хоч би ж був латку дав налатати. Побіг уже в кузню показатися батькові в нових штанях. Дивись, мовляв, в Оста-пових уже — виріс! Ой, летять же літа! Чи давно ще й через поріг не перелазив, а тепер он який. А на поріг пнеться вже друге мале — Орися, материна доня. Така вже улюблена та втішна, немов ні один із синів і не був такий, а може, що клопоту ж таки з нею менш, аніж з синами було: є вже й батько, є й покинути на кого. Остап, той не дуже до дитини, а вже Ар-темко, як дівчина, з нею: і заколише, і "котка" заспіває. А чи давно сама йому ще співала, чіпляла окравку червону й кликала вітра забавляти! Ой, летять літа, як на крилах! *
Незчулися батько-мати, як з літами й думи про синів до них налетіли: до чого котрого навернути?
Перший — Остап. Але про нього якось наче й думок було найменше. Так уже воно само складалося: господарство було хоч і злиденне, дві десятини наділу в степу, а мати сама б'ється, як рибина в неводі, батько все в кузні ж. Треба помочі матері. Остап найстарший був, то вже ж не кому і в поміч матері стати — йому. Буде хліборобити. Та ще ж і хлоп'я видалось: таке вайлувате собі, але тільки вгледить воли в плузі, як їдуть орати на степ, аж затруситься весь — що вже тут батькові-матері думати багато! Тільки зітхнула мати:
— Хай уже буде так. Якось житимемо. До свого та ще з снопа в князя братимемо.— І поникла в задумі над синовою долею. І батько думав за неї, похмурився.
Потім звів голову і сказав певно:
— Ну, нічого. Не вік і князь князюватиме. А поки нехай підучається змалку й на чужій землі, щоб як буде своя, то зумів їй ладу дати. Нічого, не журись, жінко!
Тієї ж весни й віддали Остапа в економію в погоничі на всю сівбу. Трудно було малому. Цілий день по грудді, воли неслухняні,— так уже нашмагають руки налигачем за день! Борона важка, а нива пиріювата — не раз на гони треба підчищати борону — накрекчеться за день! Увечері ледве при-чвалував додому, зразу ж падав і спав як убитий. І навіть удосвіта потім добудитися було важко його. Зведеться заспаний і стомлений з учора. Та робити вже нічого — треба. За батіг і з хати.