— А ви, дядю, знаєте Григора Супруна?
— Знаю. Мав честь...— якось багатозначно відповів Дорошенко.— Та й не тільки його знаю. Немало я бачив отаких, яігвін. Жалюгідні люди! Думають, що саме вони нарешті схопили бога за бороду. Ото й завели шарманку: бідні, багаті...
Ну, а як же інакше? Іще за тисячі років до нашої ери так було на землі. Єгипет, Греція, Рим... І так само буде ще, напевно, не одну тисячу літ. А ці — одним махом хочуть. Нічого не вийде, окрім розгардіяшу. Та, власне кажучи, і почали вони вже цей самий розгардіяш. Глянь тільки, що діється навколо! По містах робітники замість того, щоб працювати, тільки й знають, що страйкувати з будь-якого приводу. А на селі... Скільки добра мужики димом по вітру пустили і ще пустять... Звичайно, є серед поміщиків такі. Та хоч би вашого князя Ку-ракіна взяти — що йому Україна і що він Україні? По десять років навіть не навідується у свій маєток. Аби гроші управитель вчасно висилав йому в Петербург. І взяти, для прикладу, Галагана Леоніда Павловича. Зовсім не те діло. Член земської управи20, скільки він добра мужикам зробив! Школи — у вас, у Вітровій Балці, правда, стара ще,— а по інших селах мало він їх набудував! Цеглові, під черепицею. Навіть свою цегельню спеціально для цього спорудив у Князівці...
І довго ще говорив Дорошенко в такому ж плані.
Павлові не все здавалось переконливим у словах дядька: адже батько зовсім інакше ставився, хоч би й до того ж Галагана. Але хлопець не хотів про це думати. Він зрозумів одно: якщо дядько так говорить, значить, так і треба. І тільки старався запам'ятати все: пригодиться проти Славки. А коли Дорошенко кінчив, Павло зразу ж нагадав йому про "Кдбзаря".
— А, да, да!— звівся з місця Дорошенко.— Раз таке діло...— Увійшов у кабінет, поряд з майстернею.
Довго потім рився в кабінеті у шафі. Нарешті, знайшов. Чув Павлуша з майстерні, як він дмухнув раптом, певно, пилюку з книжки здуваючи. І затим зайшов до майстерні з "Кобзарем" у руці.
— Оце маєш собі.— Але перш як дати, одкрив на останній сторінці, де "зміст", і, переглядаючи, став повчати хлопця, що саме йому слід читати: він тут йому нігтем повідмічає. Бо підряд, мовляв, читати не варто: багато є такого, що на жіночі сльози розраховане — нехай жінки й читають! А такому бравому козакові воно ні до чого!— І взагалі треба сказати тобі, Павлушо, по щирості, чимдалі більш ти мені до вподоби. Що напористий отакий. їй-право, будуть з тебе люди! От і в гімназії — не миришся ти із становищем, до перших підтягтись хочеш, прекрасно! "Поганий той козак, що не думає бути отаманом!"
З того дня й засів Павлуша за "Кобзаря". Весь вільний час після гімназії віддавав читанню. Чи сам собі Нишком, чи з хлопцями вголос по черзі читаючи. Борис поставився досить байдуже і рідко коли поділяв це товариство: в нього вже було цікавіше —"Пригоди Шерлока Холмса". Але Чумак вподобав одразу вірші Шевченкові. Читає, читає, бувало, спиниться.
— Он диви! Дарма, що дідуган незавидний. (В книжці був і портрет автора. "Прирівняла!— з першого ж разу зауважив Чумак,— Пушкін — пан, і Лєрмонтов — у палєтах. А цей в кожусі та в шапці!" Це й призвело до певної фамільярності з боку хлопців.) їй-бо, молодець дідуган, ти гля!— "Кругом поле, як те море широке, синіє". Це чисто, як у нас із хутора видно. А як за саж вийти та ген туди в бік Глибокої Долини глянути,— і могила отак чисто синіє.
— Ну, ну, читай далі. Бо це вже згадав,— заведеш про свій хутір. Знаємо й так, що там у вас за сажем. Знайшов, звідки на могилу дивитися! — аж із досадою промовив Павлуша.
Весь час нетерплячий у читанні. Часто насуплений (бо навіть у відзначених Дорошенковим нігтем місцях чимало було неприйнятного для хлопця). Але іноді звузяться злорадно очі й навіть усмішка сковзне по губах. А чи й зірветься навіть: "Ну, чортова Славко, держись!" Але на інших місцях, він навіть і Славу забував. Це на історичних поемах — про козаччину, що, бувши до того ще й ілюстровані мальовничими Дорошенковими картинами по стінах у майстерні, дуже вражали й захоплювали хлопця. Та й самі картини дядькові відтепер уже сприймав інакше: краще розумів їх, більше вражали й подобались.
І взагалі чимдалі більше подобалось йому в Дорошенків. Чи вдень, коли дядя Сава малює, приємно було вигідно вмоститися в м'якому кріслі та й читати собі чи просто слухати, як дядя розповідає щось. Чи й увечері за чайним столом або, як потім перейдуть гості до кабінету чи до тої ж майстерні,— залізти десь собі в куток, притаїтися непомітним та й без кінця слухати б їхні розмови,— цікаво! А це майже щодня й бувало отак,— гості в Дорошенків.
Не мавши в себе ніяких маєтків, не одержуючи й плати (ніде ж не працював на посаді), Сава Петрович, проте, з своїх заробітків жив як справжній пан. Щось там робив для губерніального земства, малював портрети місцевих тузів. Була навіть одна постійна робота (про це Павлуша дізнався згодом з натяків та дотепів чоловіків у своєму товаристві) — якась підстаркувата багатюща вдова-купчиха, що її, як жартували,, в кожному новому вбранні Сава Петрович доконче мусив "увічнити на полотні". Звичайно, це був жарт. Але деяка доля правди в цьому була. За три роки, відколи Дорошенко познайомився з нею, він постійно малював її портрети. Хоча й не в цьому полягали справжні їхні відносини. Це був просто спосіб, вигаданий тактовною купчихою для розрахунків із своїм "дуже інтелігентним" коханцем. Про це дехто догадувався, дехто й напевне знав. Та це ніяк не заважало з пошаною ставитися до гостинного Дорошенка, з приємністю бувати в нього.
Хто тільки не бував у них! Кожного дня якась нова людина,— чи з Києва, частіше звідкись із провінції,— який-небудь учитель чи поміщик, знайомий Сави Петровича. Але основний осередок складали з десяток найближчих місцевих знайомих Дорошенкових, "цвіт,— як казав Сава Петрович,— місцевої української громади". їх мало не щодня бачив Павлуша в дядька і знав уже всіх, міг навіть наперед угадувати поведінку кожного.
Часто з цього й починав хлопець, тільки-но сідали за стіл: "Ану, сьогодні як?" І стежив. Мокроус, беручи склянку з чаєм від Дорошенчихи, подякував по-польському: "Дзенькую, пані!" (все, що він умів по-польському)— значить, у доброму настрої, якась, певно, удача з книгарнею. (Як член правління т-ва "Українська книгарня"21, заснованого недавно, знаменитий був своїм "інтузіазмом", як сам характеризував себе, завжди ігноруючи Кириенкові поправки в орфографії.) Значить, зразу почне. І дійсно: коньяку підливши в чай і сьорбнувши,— гаряче!— одсуне трохи склянку, ліктями зляже на стіл і чомусь не до всіх присутніх, а до самого Кириенка промовить весело: