VIII
З дня у день розгортались жнива на всі степові гони. Але цього літа й жнива не як колись, не по-заведеному. То ж раніш селяни — своя нива стоїть, перестигає, а вони мерщій хапаються в економію чи за сніп у багатирів. Тепер ні. Кожен до своєї ниви взявся, і там-там по широкому степу на чвертках, на осьминах шаркали коси, диркали серпи. А через шлях — князівський лан розлився широким лиманом, парує в сйеці, а ніде й не схлюпнеться: дружно вітробалчани не приставали на економічеську ціну (минулась дурниця!). З усіх усюд неслися чутки, що й скрізь отак — не жнуть панського хліба, домагаються більшої ціни. І це бадьорило. А забастовка кня-зівців на плантаціях — спогад про неї навіть найбільшим невірам в'язав язики. То й легко вже було "забастовщикам" усе село на свою руч підбити. Постановили на сході: як не отак — косареві карбованець, в'язальниці полтиник, а з снопа— п'ятий сніп,— як не отак, то й не ьиходити жати, хоч нехай йому хліб і на корні згниє! Послали в двір обраних, але управитель не схотів про таку ціну й слухати. День, другий... Міркували селяни собі: мабуть, телеграму дав у Петербург до князя та жде розпорядку. Аж ось чутка вийшла з двору, що прибирають у палаці наспіх, ніби князь уже в головній своїй економії у містечку Князівці та й сюди на якийсь час буде. От і стала Вітрова Балка виглядати з цікавістю князя.
Це була неабияка подія — князь у Вітрову Балку. Відколи пригадують найсивіші діди, ні один з отаких наїздів князівських селянам не обходився без сліз. Не часто й бувало це: коли-не-коли восени, бувало, наїде з гістьми цілою навалою на полювання. Але що вже творилось тоді! Давніш, за кріпацтва, оці наїзди були наче справжні ворожі набіги. Вітробалчани їх інакше й не мали, як за "кару божу", і багато про них збереглося в народі кривавих легенд. Пізніш полегшало трохи. Але й до останнього часу Вітрова Балка ждала завжди князя й терпіла його з гістьми, як справжнє своє нещастя. Ні в степу робити тоді через них, дітей на пашу з худобою вирядити страшно — або кіньми стопчуть (бувало ж таке), а худобину чи сп'яна підстрелять, чи на розвагу собі хортами зацькують-(бувало ж, що й розривали). І нема на них суду. А вже що жінкам — ні в ліс, ні в степ і виткнутись не можна: по степу серед білого дня кіньми так і ганяються. І отак тиждень-дру-гий побенкетують, нажируються вволю та й як вітром здмухне їх. Але востаннє приїхав князь, як і батько та діди наїздили, і бешкетував не менше за них, а виїхати вже йому звідсіль, як тим, і не довелося: повезли в труні. Хто зна, як воно було. На полюванні одбився од гурту, та й приволік увечері кінь до двору його з проваленою головою (як упав, та ногою й зачепився в стремені). Було Вітровій Балці халепи потім на кілька літ: чимало селян у в'язниці попосиділо, а винуватого не знайшли. І звідтоді ото як виїхала княгиня-вдова у столицю, та й по цю пору. Інколи чували, що й сама навідувалась в інші економії, але сюди — мов зашморгнуло шлях. Вже літ, мо, якихось п'ятнадцять. І оце нагло знов — молодий князь у Вітрову Балку.
Учора чутка пройшла, а сьогодні були селяни на полі та й бачили — по дорозі, куряву здіймаючи, проїхав цілий поїзд фаетонів. Догадалися — ніхто ж, як князь.
Цього вечора, вернувшись із поля, вітробалчани не пізнали палацу: завжди німий, з темними вікнами, він сьогодні увесь горів у вогнях. І по всьому парку горіли ліхтарі; і з берега над ставом — смолоскипи, а на самім ставу виноградом оповита альтанка-поплавець горіла, як заквітчане панікадило. Саме заводили у ній бенкет.
Не наважились селяни цього вечора йти до князя. Але й спати не спало цілу ніч усе село, хіба вже на світанку.
Усю ніч у маєтку огні й гриміла музика, по ставу тихо плавали човни, як білі лебеді. А по цей бік ставу на призьбах, під стріхами, й за ворітьми попід тинами зморені працею сиділи селяни. Навіть діди сиві позлазили з печі,'діти малі. З глухих кутків аж на вигін повиходили. І на землі сидячи юрбами, очима на палац, гомонять без угаву.
Сиві діди мали себе сьогодні мов на весіллі на покуті. Поважно й урочисто розповідали про давнє минуле, що самі застали або чули від таких же сивих дідів. Про гніт споконвічний, про наругу, про нелюдське знущання. Скільки дійсних випадків, і казок, і кривавих легенд було розказано тієї ночі попід тинами. Скільки дум важких передумано мовчки. Мужики хмуро кусали вуса, жінки божкали й хитали головами, а дівчата, задумані, смутні, сполохано горнулись одна до одної, і молодики — не один цієї ночі уперше зціпив до болю в яснах щелепи, а очима гарячими уперше з кривавим гнівом глянув на князівський палац.
На ранок таки зібрались вітробалчани до князя. Пішли — коваль, Цигуля, Невкипілий і ще душ кілька. Але князь і на очі до себе не пустив. Переказав через управителя, що з бунтарями в нього не може бути мови. Потім од себе вже управитель, з власної, мовляв, приязні до селян, порадив, щоб кинули оцю свою вигадку, бо нічого з цього не вийде. Якось і сама економія вправиться: завтра пускають всі свої жатки, а ще чотири на станції вивантажують. З тим і повернулись посланці.
Похнюпились селяни. Знову загалдикали легкодухі.
Як клином, ця звістка роздвоїла страйкарів. Одні хоч і зараз ладні були ставати до роботи. Але друга частина цупко трималась, свого: почали, мовляв, так кінчаймо, доводьмо до ладу, а не — курям на сміх!
— Боягузи бісової віри!— гарячився Невкипілий.— Жаток полякалися! Жатка — що! Вона і нашим, і вашим: скаже пан жни — жатиме, мужик тпрукне, теж послухає — стане!
Гармаш розважав:
— Правильно Прокіп каже. Машина сама жати не буде, людей до неї треба. А людей ми не дамо. Треба буде, то й строкових познімаємо.
Але з строковими того дня не вдалось збалакатися. І на ранок, як казав управитель, так і було: виїхали на степ всіма жатками. Селяни, як побачили це, навіть косити кинули. З крайніх нив на дорогу посходились косарі, стояли юрбами й дивились похмуро в отой бік. В однім гурті старий Легейда сердито розмахував руками й насідав на Цигулю. Саме підійшов Невкипілий. Він і на цього тоді.
— О, ще ось розумака! Правильно, Прокопе,— і перекривив Невкипілого:—"Жатка — що? Скаже пан жни — жатиме!.." Правильно, Прокопе, жатиме! Ану ж бо ти своє тпру скажи. Розумака!