І вже потім, не гукнув, наче грудьми об землю вдарилась, кигикнула чайка:
— Будуть нарізку робити!
І стало тихо-тихо, як у степу перед бурею;
Раптом в тиші хлипнули груди в жіночім гурті. І хоч ні слова більше не сказала, але всі чомусь так і глянули в цей бік. Стояла спереду Катря-ковалиха. Може, то вона? Але зараз стояла мовчазна й нерухома, як з каменя вирізьблена, згорнула натруджені руки, притисла їх, наче в німій молитві, до грудей, міцно зціплені уста, а очі, широко одкриті, сухо й гарячково дивилися повз верби через мужичі голови у вітряний степ. І враз тую ж мить наче із степу у балку вітер на греблю налетів — то зашуміла громада.
Малого Муху десь зовсім були затерли в гущі, але цибатий Невкипілий, на цілу голову в натовпі вищий за всіх, кумедно, як чорногуз, хитав головою,— і в гущі знайшов і дзьобав крутим басом Муху Івана. Та де ж! Знов бісова Муха за своє: нарізку власть йому зробить! Якраз!— держи в обидві жмені! Треба самовільно брати її, землю. Вийти громадою — коси, ори, наша земля з діда-прадіда. А в борозні — вила, сокира, як що до чого. Отак її — силою брати. А не чухати...— І враз на півслові обірвав Невкипілого шум.
Кричали всі. Хто за Невкипілого, хто проти нього — не второпати. Але, мабуть, проти більше або ж горлатіші, бо за їхніми криками інших голосів і не розчути. Та од них, розумак, і вуха затулити, од лиха. Це ж видко, куди на-верта — на різанину. Не слухати таких! Раз бомага є, щоб землею селянство наділити, то треба й самим по закону чинити. Гмиря рукою розчухрав свою густу руду бороду й стояв поважний, як на криласі в церкві в неділю — староста ж церковний. Потім неголосно іще сказав щось. А тоді Жмудь, що стояв біля нього, гукнув на весь голос:
— Атож! Гайда до управителя зараз, нехай телеграму в Петербург б'є.
І цілим хором за ним загукали:
— Ув економію. Хай б'є телеграму, що громада викликає. Не хоче самоправно, а щоб по закону!
Тут Невкипілий аж шапку з голови зняв:
— Гех, народ! Бодай чорти з вас шкури драли за вашим законом. Та йому й ногою на нашу землю не дати ступити. Кубло димом за вітром пустити! А вони — телеграму! Наро-од!
Шумить громада.
Голоси поволі хрипли. Уже той-той протискувався з натовпу на просторіше, хоч під вітер підставити розпалене лице та грудьми хлебнути. А Дудка Панас, той аж із греблі перехиливсь — і до води не дістане, то хоч жменею з колеса хапав її й пожадно сьорбав. Невкипілий обіч, хмурий, чіпляв собі за спину торбу. Аж отоді вперше в гомоні почувся ковалів голос. Перших слів дехто й не розчув, бо не кричав коваль, а говорив стиха, але ж зразу зацитькали в натовпі, голоси обривалися, і в тиші вже кожне слово ковалеве долітало до всіх.
— Де Муха?
Під вербою, простоволосий, з торбою та з брилем у руці, на кісся спершися, стояв виснажений Муха Іван, у втомі аж очі заплющив, а як зачув — очима кліпнув.
— От що, братця. Треба^ Цигулі пождати, що той принесе. А тоді вже й видніше буде, що робити. А поки що не треба гарячки пороти й ніяких нікуди телеграм. Бо таки І Іевкипілого правда — самим доведеться землю брати. Але не так це брати, як він собі думає: вила у борозну та й ори, коси. Тяжче доведеться. Однією громадою нічого не вдіємо. Треба навалою, краєм цілим. Аж тоді наша буде.
Говорив коваль розважно й спокійно, а сам, як хмара, похмурий — такий уже є. І, хмурі, мовчазні, уважно слухали його селяни. Аж поки од кузні не погукав ковальчук:
— Дядьку Юхиме, управитель у кузні та нащось кличуть! Коваль доказав, а тоді закурив повагом.
— Да, може, хто в степу буде, а мо, й на станції — прислухайтеся. А поки що тихо. Цигулі треба підождати. Нагорланились уже, давайте тепер і голові роботу — думай, мужиче!
І затим рушив до кузні. А натовп на греблі ще довго шумів — то затихав у думі мужичій, у буйній та пекучій, як вітер-суховій із вихорами в посуху в широкім степу.
V
Того ж дня радісні вісті облетіли все село і за околицю: по обіді пастухи на пашу гнали, то понесли їх на степ та на луки. Знатимуть уже тепер і хуторяни, і Ліщинівка, що ген-ген за луками, під самим лісом, і Зелений Яр — під лісом пасуть зеленоярці. А сама Вітрова Балка од тих чуток аж захмеліла. Од роботи всі враз якось відбилися. Де на городах полільниці,— тільки пройшла котрась з полотном на коромислі по стежці од потоку, гукнула через тин: чи чули отаке? А збіглися — наскрекотала, як сорока, та й далі, а жінки й собі за сапи та додому: старому ж похвалитися. Але якраз сидітиме старий дома, як,, може, клепав косу біля повітки, а повз ворота та юрба гомінка, та, може, гукнув ще хтось: чи чув? От і валяється кісся на споришеві (косу в острішок встромив), а на бабці клепає собі щось замурзане хлоп'я. Мати прибіжить та про батька мерщій, а воно на ворота кивне головою. За ворота виглянути — неначе в свято по всій вулиці широкій там-там біля дворів юрбами стоять мужики: і на вигоні біля крамниці, і біля волості.
Про Мушині новини гомін, про "бомагу царську". Але диво — правда це чи вигадка, про це якось уже не було й мови. Бо в душу мужичу упала ця вістка, як перший дощ на суху порепану землю, і зразу ж утала. І вже од неї то в мужичій душі потайні думки та надії, як зерно-падалиця, враз назублювалися і проростали буйно новими чутками, іще дивнішими та химернішими.
Восени, либонь, нарізка... Ну, звісно, чий пан — на ту громаду й земля буде, на душі ділитимуть. І луки, і ліси. Є й за сьогорічний врожай: навпіл, либонь, але були й інші чутки: нібито все збіжжя відходить селянству, а в економію лише насіння та за обробіток повинні вернути. І з сінокосами теж. Хоча який обробіток з сінокосами? Дощі впали, сонце пригріло. А за що ж панові! Нічого з сінокосів йому не давати. Та й навіщо вони йому, раз земля восени відбирається, худобу збуватиме ж. А мужикові та на землі без худобини не бути, а зимувати ж її? Та ще з такими, як цієї весни, травами!
Ген-ген за городами, внизу, луки зелено-жовті (всю весну немає дощів). А десь зовсім поблизу, в дворі, як стихне гомін, то лунко чути — виклепує косу хтось. І нагло насуплюються брови — на завтра косити загадували в економії. Еге ж... а ти, мужиче, багатій собі думкою. Але чого ж вони баряться з своїм розпорядком, як тепер же кожен день отакий дорогий? Невже ж у власті та щоб без пойняття? Ні, тут щось є!