Він хотів був стягти важелезний білизняний кошик зі стільця, та скінчилося на тому, що кошик перекинувся і тисячі дрібних монет порозкочувалися по всій кімнаті. Неприязно озираючи розсипані на підлозі дрібняки, пан Пляшкер промимрив:
— Тепер, Пляшкере, кидай усе та давай тут лад!
Потім став перед машиною для здійснення бажань і мовив:
— Я хочу, щоб оцей дурний білизняний кошик зник із кімнати разом з усіма оцими грішми! Зараз-таки!
Машина знову глухо загула й заблимала червоною лампочкою, білизняний кошик щез так само враз, як і з'явився, а з ним разом — усі марки, долари, рублі, динари — одне слово, геть усі ті гроші, що були в кімнаті.
Потім червона лампочка погасла і важіль, легенько клацнувши, автоматично вказав на позначку "вимкнено".
— Та що це знов таке? — роздратовано сказав пан Пляшкер.
— Мабуть, машина перегрілася, — мовив Суботик. — У таких випадках вона автоматично вимикається задля перепочинку. Більш як троє бажань за такий короткий час неспроможна виконати й найкраща машина.
— А скільки їй треба часу для перепочинку? — запитав пан Пляшкер.
— Цього ніколи неможливо визначити заздалегідь, — відповів Суботик. — Десь так від дев'яти хвилин до дев'яти годин.
— Дев'ять годин? Ну, я не збираюся стільки сидіти над машиною й чекати. Ходімо десь попоїмо. А поки повернемося, вона, може, встигне перепочити.
Пан Пляшкер підійшов до вішалки і зняв із гачка свій піджак.
— Попоїмо? Чудова думка, тату! Попоїсти — це завжди су пер! — зрадів Суботик. — А куди ми підемо?
— До якоїсь кав'ярні, — відповів пан Пляшкер.
— Яка краса! До кав'ярні! Як гарно! В кав'ярню! Слухай, це ж — у риму! Ну то складу віршика!
Йдемо, йдемо!
Попоїмо
в кав'яреньці затишній —
татуньо Пляшкер
і синок
Суботик
дуже втішний!
Вже під дверима Суботик спитав:
— А там платити треба?
— Аякже! — засміявся пан Пляшкер.
— А чим?
— Та грішми ж!
— Якими грішми?
— Якими? Моїми, звісно. У тебе ж немає.
— Якими вашими? Покажіть їх мені.
— Ти що, гадаєш, я попоїм і просто піду геть, не заплативши? — Пан Пляшкер дістав з кишені гаманця, розкрив і наставив Суботикові під самий хоботець. — Ось. Цього вистачить.
— Вистачить? Тоді доведеться нам шукати дуже дешевої їжі — по нуль марок нуль-нуль пфенігів.
— Як то? — зронив пан Пляшкер і заглянув у порожній гаманець. — Та тут нічого нема! Хтось украв мої гроші!
— Боюсь, що ви їх самі в себе вкрали, — зміркував Суботик. — Хіба не ви загадали бажання, щоб усі гроші зникли з кімнати?
— Ох, я телепень! — розсердився пан Пляшкер. — Тепер ми навіть піти попоїсти десь не зможемо. Доведеться сидіти тут і чекати, поки ця клята машина — коли-то! — перепочине!
— Не лайтеся, тату! — прошепотів Суботик. — Адже машині для здійснення бажань також потрібен спокій. Ми можемо, поки вона відпочиває, згуляти в "Братику, не сердься!"
— Про мене, — буркнув пан Пляшкер, дістав з полички шахівницю, і вони почали гру.
За дві години в машині раптом спалахнула червона лампочка. Суботик відразу це помітив.
— Дивіться, дивіться, тату! Придумуйте бажання!
Пан Пляшкер підвівся, встановив важіль на "ввімкнено", зачекав, поки лампочка заблимала, й сказав:
— Я хочу, щоб отут на стільці лежала ціла купа двадцятимаркових банкнот!
— Добре! — похвалив Суботик.
А далі вони вдвох із паном Пляшкером тільки дивилися, як на стільці все ріс угору стос паперових грошей. Трохи згодом гудіння замовкло і лампочка вже не блимала. Пан Пляшкер поставив важіль на "вимкнено", напакував собі грішми обидві
кишені піджака так, що вони аж понадималися, й сказав Суботикові:
— Отепер ми з тобою будемо великі цяці!
Суботик аж хоботцем захитав з дива:
— Великі цяці? Справді? А які завбільшки? Га? Якими завбільшки ви хочете нас поробити? Щоб ми в двері не пройшли?
— Та ні, — засміявся пан Пляшкер, — я лише хотів сказати, що ми зможемо всмак, просто добряче попоїсти.
— Ще й усього багато-багато!
— Ну-ну, ти тільки не перебільшуй. Замовимо якусь закуску, добру основну страву та десерт, — постановив пан Пляшкер.
— Закуску! — розмріявся Суботик. — Я вже мов бачу її перед собою! Це буде салат.
— Непоганий початок, — погодився пан Пляшкер. — І який же салат ти собі уявляєш?
— Зараз я вам трохи розповім, яка закуска мені найсмачніша, — сказав Суботик. — Чи краще звіршувати?
— Звірілу й!
— Чудово! — зрадів Суботик. — Віршована закуска.
Я почав би з двох салатів:
пух качиний до томатів,
шкіряні штанці гарненько
пошатковані дрібненько,
сім цибульок, майоран,
та петрушка, кріп, шафран, —
розмішати все це пальцем,
присмачити добре смальцем,
всипать тирси із тополі,
посолить півфунтом солі
та морозива додати —
вийдуть — чудо не салати!
Як вам така чудова закуска? Га, тату?
— Огидно! — сказав пан Пляшкер.
— То, може, вас дужче полонить основна страва? Готувати її треба так:
Засмажить гарно табурета,
додати раму без портрета,
рясні боби, масні шпикачки,
смачні тушковані тріскачки,
пиріг зі свіжою жорствою,
пакунок з вовною черствою,
портфель під соусом — під білим! —
і зварений некруто килим...
Така основа основної страви. Як вона вам, тату?
— Паскудна!
— Справді? Тоді, може, вам більше смакуватиме делікатний десерт:
На десерт з'їмо ми з вами
сім каштанів з колючками,
далі мисочку красиву
кісточок із чорносливу, —
грубше змелених, до речі! —
бо то втіха для малечі.
Та яєчню з мармеладом,
та гірчицю з шоколадом,
і нарешті, наостанок
маринаду з медом дзбанок!
Ну, вже ця страва, тату, припаде вам до смаку!
— У мене від неї шлунок стане шкереберть, — оцінив пан Пляшкер. — Та нащо дарма й говорити! Адже таких чудернацьких страв у нашому місті тобі ніде не подадуть!
— Оце так? А що ж я тоді їстиму? Що ж тут подають?
— Замовимо тобі те саме, що й мені. Так буде найліпше, — порадив пан Пляшкер. — Тоді ти принаймні не зробиш помилки. Так чи так, я мушу тобі повідомити декілька правил, щоб ти знав, як поводитись у кав'ярні.
— То там з усіма водяться? — перепитав Суботик. — І довго там з нами водитимуться? Я ж думав, що там нас швиденько нагодують...
— Ніхто там з тобою не водитиметься! — розсердився пан Пляшкер. — Не мели дурниць!
— Та чого ви кричите? — сказав Суботик. — Це ж ви самі таке вигадали. А я не хочу, щоб зі мною цілий день водилися, чи по кав'ярні, чи ще де! Я хочу їсти!