— Ану лиш показуй, — повторив Сазонов нетерпляче, поляпуючи хлистиком по нозі. З того поляпування видно, що ця людина не звикла так собі одвідувати хворих, хоч і приятелів, — їй діло насамперед. А ще з того поляпування видно, що ця людина звикла все життя ходити в галіфе і в чоботях з довгими халявами, по яких так гарно ляскати хлистиком, а до такого шикарного костюма це поляскування і не пасує.
— Сідай, — спокійно запросив Павло. — Як шкода, що ти не лікар, власне, лікар, та не той, — ломить мене всього... Але чорт з ним. Сідай, сідай! Справа моя довга, і так, на одній нозі, нічого не вийде. Сядь... Закурюй, товаришу начальнику!
Злегка панібратський, фамільярний тон, це був стиль взаємин між всіма партійцями й комсомольцями, незважаючи на вік і на рангу. Цим стилем послуговувався завжди й Павло. Але тут панібратський стиль не був такий уже й кричущий на некористь Павлові, скорше навпаки, бо, коли зрівняти обох, то виходило би, що Павло має більше підстав на зверхницький тон, бо хоч він і молодший, але виглядає куди вигідніше й солідніше, як справжній начальник, а Сазонов виглядає проти нього, як примітивний, неотесаний різник, лише вдягнений в шикарний костюм. І коли би Сазонов був не такий зарозумілий і сліпий від зарозумілості, він міг би й образитися, бо вичув би не без підстав скептичні нотки в отих словах: "сідай, сідай, товаришу начальнику!" Але Сазонов занадто грубий, щоб мати аж таку інтуїцію, і занадто закоханий у свою могутність, до нестями, щоб припускати, що хтось посміє з нього іронізувати. А Павло таки зіронізував. Якийсь чортик підштрикував його покепкувати трохи, може, щоби спаралізувати той жаский холодок, яким віє від самого імени цієї людини на кожного смертного в цьому місті і на нього теж.
А коли Сазонов умостився в фотелі насупроти, підтягнувши холоші штанів і пильнуючи, щоб їх не пом'яти ("скажи, який чепурун!") і, закуривши, наставився на Павла заінтригованим поглядом, Павло оглянув його пильно, подумав оте "скажи, який чепурун!" і ні з того ні з сього запитав крізь посмішку, з тією самою панібратською фамільярністю:
— Кажуть, Людочка Богомазова вмирає по тобі... Звів з розуму дівчину... Чи правда?
Сазонов самозадоволено посміхнувся. А тоді вже збуряковів:
— Це ти для того мене покликав!?
— Ні... Але ж звів з розуму... Ти такий!
— Слухай!.. Не мели дурниць! Хіба ти не знаєш, як називається Людочка Богомазова?!
— А як?
— Вона називається "Генеральна лінія". Пойняв?
— Та що ти! Вперше чую... І що ж то значить?
— А те значить, що якщо ти будеш клеїти з себе дурня й якщо ти будеш плести ще про те, що Людочка вмирає по мені, то я тобі заїду в зуби. Таких, як я, в Людочки був цілий батальйон до мене й батальйон після мене... Всі розклалися, сволочі, всі там були мерзавці!.. Ну, а якщо вона, може, й справді, сходить з ума по мені, то що ж, може бути...
По тих словах Сазонов зареготався змислово. Потім заскалив око:
— Там всі побували. О, то, брат, баба! Не баба — магніт... хо-хо! Тільки ти один, мабуть, оминув. А може, й не оминув? Ану признайся, оминув чи ні?
Павло зробив невиразну міну. Це спричинило новий вибух сміху Сазонова, тріумфального сміху, нестримного, так, як сміються грубі, примітивні люди.
— Ага! Ага! От бач! Хіба не "Генеральна лінія"? Хіба зле приліплено фірму? Ха-ха-ха! Барбос!
— Хто барбос?
— Та, зрештою, всі барбоси... Але найбільший той, хто приліпив цю "міровую" кличку. Хіба не здорово приліпив?
— Гм... Пошти... Але який же це барбос приліпив?
— А це той прахвост, директор музею, денікінсько-петлюрівська шкура чи навпаки... Барат! Я хотів йому одірвати голову, але передумав, бо дуже гарно втяв, дотепно. Може, й ще пригодиться. Та й немає прямих доказів. Та й те сказати, хіба він винен, що лише точно означив суспільно-політичне явище... так, так, суспільно-політичне явище... коли вся верхівка партії розіклалася к чортовій матері, коли всі "вожді революції" зійшли з ума біля Людоччиної спідниці. Га?! Ну, скажи! Га?! Хіба неправда? Скажи!..
Павло подивився Сазонову в очі пильно і апатично спитав:
— Ти що, потребуєш, щоби я таки тобі це підтвердив? Обов'язково?
— Іди ти к чорту! Зрештою, я би тобі за інше одірвав би оце голову — ти що, ради Людочки оце сюди мене кликав? Чи чого ти мене кликав? Якщо ради Людочки, то чорт би тебе забрав, ти зовсім недотепний, чудак. Хороші мені забавки! Краще би ми пішли зіграти в більярд. А ходім-но! В полковий клуб. Там комісар полка Шубін і Паровічніков чекають. І Пономаренко. Вся банда. Всі "герої нашого часу". Ходім. Машина до ваших послуг, містер-Твістер!
— Ні. Я тебе не для розмов про Людочку, як ти кажеш, "кликав", хоч я знаю, що тобі приємно про цю дівчину, колишню (а може, й теперішню ще!) королеву серця чути. І не про більярд я хотів би говорити. А ось про оце... Тут справа великої політичної ваги... — при тих словах Павло підсунув Сазонову секретний обіжник з Москви. — Що ти на це скажеш? І як це я маю розуміти? І які заходи вживати? Я в таких справах тупий... Потребую консультації. Твоєї консультації.
— А-а, добре, подивимось... — підлещений Сазонов узяв обіжника і враз стукнув себе по лобі. — Та я ж якраз для цього і викликав тебе вчора!!.
Павло посміхнувся:
— Ти диви, як збіглося!.. Ну, то й що тут робити?
— Що ж це ти мене питаєш, неначе ти піонер малолітній. По своїй лінії я, брат, знаю, що робити. А ти роби по своїй. І хіба тобі ще я мав би розжовувати, що тут написано? Тут написано ясно, чорним по білому, — треба рішуче повести боротьбу з національними ухилами в думках, настроях і в організаціях молоді, в комсомолі й серед піонерів, в нацреспубліках, ясно? Як серед молоді, так і серед всього населення взагалі. Викорінювати всі прояви опозиційних націоналістичних настроїв у масах молоді і взагалі в усьому суспільстві. Бути першим помічником партії й органів безпеки взагалі в оздоровленні суспільства від ворожих антисовєтських елементів. Хіба ще не ясно?
— Все ясно... Все... — протяг задумливо Павло, пильно дивлячись Сазонову в очі.
— Лише одно мені не ясно — хто саме, хто конкретно в нашому місті мусив би стати об'єктом такої опіки... отим об'єктом, що проти нього треба боротися, як проти ворога?