— Тут, а що?
Качалов підходить, поштиво вітається до панночок.
— Ходімо.
— Куди?
— Батюшка кличе на "стуколку".
— Йду... Ну, до побачення, принцеси, адьє, грандотель, резервуар!.. Бажаю вам принца або короленка,— звертається він з останніми словами до Наці.
Наця мовчить, щільно стуливши вуста.
— Та годі тобі дурника строїти! Добраніч, Анастасіє Васильовно!..
Пішли. Тихо, сумно, самітно.
— І се життя, молоде життя! — шепче Наця.
— А, не зважай, Нацю. Чи ти не знаєш Степана Іоновича? — розважає Ксаня й знову починає тихенько, задумливо:
"Нащо шукати, которий багатий?—
Там, де багатство, там певне ярмо..."
Наця мовчить, не підспівує, щось напружено думає.
— А коли ж він приїде?.. Чи приїде ж коли?..— виривається в неї.
Ксаня вщухає, й сльози навертаються на очі... Сідає поруч з сестрою й обнімає її.
Довго-довго сидять в нерухомій задумі. Про що мріють? Чи про казкового прекрасного принца, що вміє, тільки він один, принц, уміє кохати ніжно, щиро, глибоко, до самозабуття, до саможертви, дивний, злотоволосий, мрійний принц, дивне, неземне кохання-раювання?.. Чи про відважного Василька, молодого брата студента, котрого два роки не бачили, котрий стоїть в свідомості якоюсь загадкою незнаною?.. Останню звістку мали шість місяців тому. Коротка, але яскрава до жаху звістка: "Василька закинено до тюрми". Любого, хорошого Василька... Чи приїде?..
. . . . . . . . . .
Василько приїхав, несподівано приїхав одного чудового травневого вечора, коли старі полягали спати, коли так палко тьохкали солов'ї й журно дослухались до їхніх співів Ксаня й Наця.
Сестри відразу не впізнали брата, але, впізнавши, почули в собі, що тепер буде не те, що раптом життя їхнє заграло безліччю нових блискучих барв, зогрілось і саме запалало чарівним огнем.
— А як ти схуд! — говорила спочуваюче Ксаня, коли вщухли вигуки вітання, ніжні слова, питання, коли висохли перші сльози зустрічі.— Ти не хворий? Боже, як очі палають? Такий знеможений, а очі палають. Брате, коханий брате!..
Обнімала й гладила по білявій стриженій голові.
Наця мовчала й спідлоба пильно розглядала такі чужі, але й такі близькі, рідні риси збліднілого обличчя.
"Що за ними ховається? — думала вона.— Він брат, але — хто він?.."
Довгі-довгі розмови про пережите, старечі сльози, лагідні усмішки на рідних, приязних, дорогих обличчях, глибокі зітхання...
Пробув недовго, як здавалося батькам і сестрам, розмовляв, сміявся, спав, їв і співав із Ксенею й Нацею. Ах, як він співав! Не дарма по весні старий не міг байдуже слухати соловейковий спів і поспішався в хату, ховаючись, щоб не чути його, щоб не розридатись при дочках від згадки про свого найдорожчого соловейка — Василька.
Він спочивав після пережитих бур і значно поправився, вилюднів. Та не раз гостро щеміло старече серце передчуттям нової розлуки: всі бачили, як, навіть спочиваючи, горів внутрішнім огнем Василько, як він сквапливо хапався за нові газети й жагуче, не одриваючись ні до кого, читав їх, а глибокі зморшки старили в той час його молоде мармурове чоло, над яким починав витись одрослий упертий чубок. Він читав і хвилювався, а потім розказував про те, що вичитав.
Було цікаво й страшно. І тільки Наця, тремтячи вся, немов у пропасниці, й стискаючи свої маленькі кулачки, з захопленням слухала ті натхненні його балачки. І коли Ксаня йшла з ненькою до пекарні, а батько, покрехтуючи, до крамниці, Василько й Наця забували про все у тих розмовах.
Незабаром Нацю не можна було пізнати: вона вся горіла, якась внутрішня робота примушувала її ховатись у себе, критись із своїми думками й бажаннями. А стара неня, дивлячись часом на сю нову, незнану доню, журливо хитала головою і говорила до неї; до Василька:
— Які ви обоє... схожі. Щасти вам, Боже!..
Батько зітхав і, вкладаючись спати, довше, ніж звичайно, молився.
Василько знявся з місця, як тільки відгоріло літо і сумирна осінь подала свої ознаки. Ні прохання, ні сльози батьків, щоб залишив учення на який рік, не втримали його.
Були неспокійні часи, й старих гнітило передчуття.
Василько поїхав уранці, а пізно ввечері, коли старі й Ксаня заснули, зникла й Наця... Де? Куди? — ніхто не знав.
. . . . . . . .
Нещодавно випадково зустрів я в однім південнім вокзалі пані з двома дітками, хорошими, як янголятка.
Блакитні очі її байдужним поглядом сковзнули по пасажирах, але раптом засвітились, зупинившись на мені. Я пізнав її, сю худу, виснажену пані, з таким молодим, але змученим смуглявим обличчям.
Підійшов.
— Ви, Ксаня?
— Я.
— Самі?
— Ось мої діти.
— Хто ваш чоловік?
Вона махнула рукою і, скрививши губи в усмішку, од якої мені занило всередині, тихо промовила:
— Принц... пригадуєте?..
Я чув від когось, що Ксаня вийшла за підрядчика по будуванню кам'яниць, людину сувору.
"Дайте-бо жить, мені, дайте-бо жить" — пригадалося мені і хотілося крикнути від болю, від обурення такою кривдою зрадливої долі...
Другий дзвінок. Прощаюсь.
— Ксаню, люба... Вибачайте... Але... навіщо ж ви тягнете далі сю комедію родинного життя, коли ще такі молоді, коли ще...
Знов махнула рукою й насупилась.
— Не треба, не треба. А ось гляньте, хіба се... жарт?.. Вона нахилилася й обняла діток. Гірка сльоза скотилася дівчинці на пальтечко.
Підвела голову й приязно глянула мені в вічі.
— Прощайте... Вам треба поспішатись: зараз третій. Стиснув руку й одійшов. В дверях озирнувся: дівчинка здивовано заглядала матері в вічі, а хлопець провожав мене ворожим поглядом.
Мати ніжно гладила його по голівці й з ясною усмішкою на устах про щось думала тихо...
1911