А після того як збудували і назвали міста, з'явилися кладовища: Зелений Горб, Мохове Місто, Місто Новаків, відпочинь Трошки. І перші мертві лягли в свої могили...
Але після того як усе було влаштовано, налагоджено, стало на своє місце, коли все стало безпечним і надійним, тоді з Землі прилетіли розумники, що тверезо дивилися на життя. Вони прилітали в гості у відпустку, шукали сувенірів і "екзотики", фотографували, подорожували, щоб вивчати й застосовувати соціологічні закони; вони прибували зі своїми зірками й значками на рукавах, з правилами та інструкціями, привозячи з собою паростки бюрократизму, який витким бур'яном обплутав Землю, й висаджували їх на Марсі скрізь, де вони могли прийнятися. Вони взялися повчати та підштовхувати тих самих людей, які повтікали на Марс, щоб уникнути настанов, команд та підштовхувань.
І, природна річ, дехто з цих людей на штурхан відповідав штурханом...
КВІТЕНЬ 2005. АШЕР II [7]
"Протягом усього тоскного, тьмяного, німого осіннього дня, коли хмари висіли гнітюче низько над головою, я їхав сам верхи по вельми сумній місцевості, і нарешті переді мною відкрився огорнений вечірніми тінями похмурий дім Ашер..."
Містер Вільям Стендал замовк. Перед ним на низькому чорному горбі стояв дім, на наріжному камені якого було вирізьблено дату: "2005 н. е.".
Містер Байджлоу, архітектор, промовив:
— Він готовий. Ось ключ, містере Стендал.
Двоє чоловіків стояли мовчки. Був тихий осінній день. Біля ніг на почорнілій траві шаруділи аркуші з проектом.
— Дім Ашер, — сказав задоволене містер Стендал. — Його сплановано, збудовано й куплено. Навіть містер По був би задоволений, га?
Містер Байджлоу скоса позирнув на нього:
— Чи все так, як ви хотіли, сер?
— Усе так!
— Чи колір той, що треба? Похмурий і жахний?
— Дуже похмурий, дуже жахний!
— Стіни холодні?
— На диво холодні!
— А озеро, чи досить воно "чорне й зловісне"?
— Страшенно чорне й зловісне.
— А осока — ви ж знаєте, ми її пофарбували — чи вона таки сіро-чорна?
— Вона жахлива!
Містер Байджлоу зазирнув у проект і спитав, цитуючи звідти:
— Чи в цілому від цього всього "холоне й болісно стискається серце, туга охоплює душу"? Від дому, озера, околиць?
— Містере Байджлоу, жодне моє пенні не змарновано? Боже мій, яка краса!
— Дякую. Адже я працював, не зовсім точно уявляючи, чого ви бажаєте. Ваше щастя, що маєте власні ракети, а то б нам не дозволили перевезти все потрібне спорядження. Ви ж бачите, тут завжди присмерк, завжди осінь, скрізь гола, мертва земля. Ми таки добряче попрацювали. Ми повбивали все. Десять тисяч тонн ДДТ! Не залишилося жодної гадюки, жаби чи марсіанської мухи! Завжди присмерк, містере Стендал! Я пишаюся цим. Ми встановили прилади, які вбирають сонячне проміння. Тут завжди "тоскне", як і належить.
Стендал тішився всім цим — тоскним, гнітючим краєвидом, смердючими випарами, так тонко розробленою і втіленою загальною "атмосферою". А сам дім! Ця жахлива будівля, це моторошне озеро, цвіль, тлін! Хто догадається, що все це пластмасове, а не справжнє?
Він подивився на осіннє небо. Десь там далі, високо-високо, було сонце. Десь був квітень на планеті Марс, жовтий місяць з блакитним небом. Десь угорі пропалювали собі шлях ракети, несучи цивілізацію на прекрасну мертву планету, їхнє ревіння поглиналося цим тьмяним звуконепроникним світлом,, цим прадавнім осіннім світлом.
— Тепер, коли моя праця скінчена, — несподівано промовив містер Байджлоу, — я хотів би спитати, що ви збираєтеся робити з оцим усім.
— З Ашер? Ви не догадалися?
— Ні.
— Невже вам нічого не говорить назва Ашер?
— Нічого.
— Ну, а таке ім'я, як Едгар Алан По?
Містер Байджлоу похитав головою.
— Авжеж! — пирхнув Стендал, висловивши цим одночасно розпач і презирство. — Чи можна було сподіватися, щоб ви знали якогось містера По? Він помер давно. Всі його книги спалили у Великому Вогні. Тобто тридцять років тому — 1975 року.
— Ага, — сказав містер Байджлоу, набираючи мудрого вигляду. — Один з тих!
— Еге ж, один з тих, Байджлоу. Він і Лавкрафт, і Готорн, і Амброз Бірс [8], — усі твори, що лякали, фантастичні й жахливі, а значить, і твори про майбутнє були спалені. Спалені — і край! Був прийнятий закон. О, все почалося з малого. В п'ятдесятих та шістдесятих роках це була піщинка. Вони почали з контролю над коміксами, а потім над детективними книгами і, звичайно, над фільмами. То та, то інша групи робили це. Для цього використовувалися політичні упередження, релігійні забобони, тиск з боку профспілок. Завжди знаходилася меншість, яка чогось боялася, і величезна більшість, яка боялася невідомості, боялася майбутнього, боялася минулого, боялася сучасного, боялася себе і своєї власної тіні.
— Розумію.
— Боялася слова "політика" (яке, врешті, я чув, стало синонімом комунізму серед найреакційніших елементів і коштувало життя тим, хто вживав його). Вони закручували гайку тут, загвинчували болт там, штовхали, тягнули, сіпали, і от мистецтво та література незабаром перетворилися у величезну солодку тягучку, сплетену й зв'язану вузлами, витягнену в усі боки, прісну й нудотну. Потім пощезали кіноапарати й потонули в темряві театри, а з друкарських пресів замість великої Ніагари друкованого слова тонесенькою цівочкою тік цілком безневинний "фактичний" матеріал. О, фраза "втеча від дійсності" була, мушу сказати, аж надто дійовою!
— Справді?
— Ще б пак! Кожна людина, казали вони, повинна стояти лицем до дійсності. Мусить зазирнути їй в очі негайно! А все, що не відповідало дійсності — всяка літературна брехня й польоти фантазії, — підлягало розстрілу на місці. Отож одного недільного ранку тридцять! років тому вони вишикували їх під бібліотечними стінами — Діда Мороза й Вершника без голови. Білосніжну, й Румпельстілтскін, і Матусю Гуску — о, як вони голосили! — та й розстріляли їх. А потім вони спалили чарівні замки, й жаб-принцес, і старих королів, і Десь Колись стало Більше Ніде й Ніколи! І вони закидали попіл Рикші-привида руїнами країни Оз; вони перев'язали стрічкою кістки Доброї Глінди та Озми [9], потовкли кольорові вази, а Джека Гарбузову Голову подали до столу на балу біологів. Чарівний біб засох у бюрокатичних хащах! Спляча Красуня прокинулася від поцілунку вченого, щоб померти від смертельного уколу його шприца. І вони примусили Алісу пити з пляшечки рідину, яка зменшила її зріст настільки, що вже не чути було її крику: "Все дивніше й дивніше", і вони вдарили молотком по Дзеркалу, щоб розбити на друзки і його, і всіх Червоних Королів та Устриць!