Рей Дуґлас Бредбері
МАРСІАНСЬКІ ХРОНІКИ
Фантастика
----------------------------------------------
"Добре, коли людина знову знаходить у собі здатність дивуватися, — сказав один філософ. — А з початком космічних подорожей усі ми стали дітьми".
СІЧЕНЬ 1999. РАКЕТНЕ ЛІТО
Хвилину тому в Огайо стояла зима. Двері в будинках були щільно причинені, і ніхто не насмілився б відчинити густо помережані морозом вікна. Зима була справжня: з усіх дахів звисали бурульки, на сніговій гірці галасувала дітвора, а навантажені покупками домашні господарки, кутаючись у свої шуби, незграбно, наче ведмеді, брели тротуарами, що взялися кригою.
І враз тепла хвиля прокотилася над містечком. Не хвиля — море гарячого повітря ринуло на місто і вмить залило все навкруги. Здавалося, хтось одчинив двері велетенської пекарні. Літня спека огорнула і чепурні котеджі, і голі садки, і малих лижників. Крижані бурульки танули на очах. Люди розчиняли навстіж вікна. Діти метушилися, скидаючи свої пальта. Домашні господарки тут-таки, на вулиці, знімали шуби. Сніг розтав за кілька хвилин, і на газонах визирнула прим'ята торішня трава.
Ракетне літо. Ці слова переходили з уст в уста.
Ракетне літо. Воно прилетіло в містечко, наче вітер пустелі, і своїм палючим диханням розтопило на шибках химерні зимові візерунки. Діти покидали лижі й санки. З холодних хмар сіявся сніг, але на землю він падав гарячим дощем.
Ракетне літо. Люди поглядали з-під критих ґанків на червоне від заграви небо.
Ракета лежала на космодромі, вивергаючи рожеві хмари вогняного диму. Це ракета перетворила зиму на літо гарячим подихом своїх потужних двигунів. Ракеті були підвладні пори року, і в Огайо на короткий час запанувало літо.
ЛЮТИЙ 1999. ІЛЛА
Їхній дім з кришталевими колонами стояв на березі порожнього марсіанського моря. Щоранку Ілла К зривала золотаві плоди, які росли просто на кришталевих стінах, а потім починала прибирати в кімнатах, розсипаючи жменями магнітний порошок. Цей порошок збирав увесь пил та бруд і, наче дим, зникав за вікном, розвіяний гарячим марсіанським вітром.
Удень, коли стародавнє море дихало спокоєм і в садку стихав шелест виноградних лоз, коли завмирало в полуденній тиші далеке марсіанське місто, господар будинку К сидів у себе в кімнаті і читав металеві книги з опуклими ієрогліфами. Він водив рукою по сторінці, немов грав на арфі, а з книги линув голос. Тихий голос далекої старовини співав повість тих часів, коли море билося в берег хвилями червоної пари, коли стародавні люди вели у бій хмари металевих комах і загони смертоносних електричних павуків.
Уже двадцять років подружжя К жило біля мертвого моря. А цей будинок, що, ніби соняшник, повертався фасадом до сонця, цілих десять століть давав притулок їхньому роду.
І він, і вона були ще не старі. Як у всіх марсіан, у них була брунатна шкіра і схожі на золоті монети очі. Голос тихий, співучий.
Ще недавно вони знаходили відраду в своїх улюблених заняттях: малювали вогняні картини, тішилися довгими розмовами, що тривали аж до світанку в кімнаті для бесід під портретами, які світилися блакитним фосфоричним сяйвом, а коли достигав виноград, вони плавали в каналах, наповнених зеленим вином.
Та нараз щастя покинуло їх.
Цього ранку Ілла К стояла між колонами і слухала розпечену пустелю, яка, мов безкрає море, сягала далекого обрію.
Вона знала: щось має трапитись.
І вона чекала.
Ілла вдивлялась у блакитне небо Марса, немов сподіваючись, що воно от-от пожолобиться в потугах і викине на пісок пустелі якесь блискуче диво.
Але нічого не сталося.
Стомлена чеканням, вона пішла до дверей. Дрібненький дощик падав з вершечків колон, охолоджуючи повітря. На мить хмара вологи огорнула її, і жінка наче занурилася в струмок. На підлозі в кімнатах блищали потоки холодної води. Вона чула, як тихо співає книга під руками чоловіка. Його пальці ніколи не втомлювались грати стародавніх пісень. Якби ж то він іще хоч раз узяв її, як бере свої книги, вона сама забриніла б у нього в руках, наче арфа.
Марні мрії! Жінка похитала головою і заплющила золотаві очі. Ні, вона не дорікала своєму чоловікові, бо знала, що одружені люди зрештою звикають одне до одного і старішають серцем.
Вона лягла в крісло, яке відразу набрало зручної для її тіла форми, і заплющила очі.
І зразу ж їй приснився дивний сон. Пальці у неї затремтіли, напружилися й почали судомно хапати повітря. За мить жінка прокинулась і сіла, важко дихаючи, в кріслі. В її очах світився переляк.
Вона швидко озирнулася, ніби шукала когось очима. Але марні сподівання: між колонами не було нікого.
В трикутних дверях стояв чоловік — Ілл К.
— Ти мене кликала? — роздратовано спитав він.
— Ні, ні! — вигукнула вона.
— Мені здалося, ти щось кричала.
— Невже? Я задрімала на хвильку і бачила сон.
— Сон удень? Удень тобі не часто видяться сни.
Жінка випросталася, наче її хтось ударив по обличчю.
— Який дивний сон, — прошепотіла вона. — Дуже дивний.
— Справді? — знехотя мовив чоловік, бажаючи швидше повернутися до своєї книги.
— Мені приснився якийсь чоловік.
— Чоловік?
— Високий чоловік. Сантиметрів сто вісімдесят на зріст.
— Що за нісенітниця! Тобі приснився якийсь виродок-велетень!
— Проте він здався мені... вродливим, — вела вона далі, затинаючись, повільно підбираючи потрібні слова. — Хоч і надто високим. І в нього були... О, я знаю, ти скажеш, що це дурна фантазія. Але в нього були сині очі!
— Сині очі?! Оце сон! Ти, може, ще скажеш, що він мав чорне волосся?
— Як ти вгадав? — схвильовано вигукнула вона.
— Я просто взяв найнеймовірніший колір, — холодно відповів він.
— І справді, волосся було чорне! А шкіра дуже біла! Вигляд у нього був незвичайний! І одяг якийсь чудернацький. Він прилетів з неба і так приязно розмовляв зі мною.
— Прилетів з неба? Ну, це вже дурниця!
— Він прилетів у блискучій металевій оболонці, — пригадувала вона, заплющивши очі. — Мені снилося, що в чистому небі заблищало щось кругле, наче монета, яку підкинули вгору. Воно ставало чимраз більшим і нарешті впало. Це був довгастий сріблястий предмет-такого я ще ніколи не бачила. В ньому розчинилися двері, і вийшов цей високий чоловік.