— Не він, кажу тобі, — сердито одказала молода, похмуро глянувши на Щуку, потім, повернувшись до Єремії, виразно промовила: — Гоноровим словом ручаюсь тобі, князю, що не він!
— Ну, так сього на палю! — гримнув Єремія, показуючи на Остапа.
— Як так, — озвався Кобза, — то карайте мене, я зірвав квітку, а неповинного пустіть на волю!
— Бач, який запеклий, — шепотіли пани.
— Лже, лже, не він, не він, — заверещала молода.
— Щоб нам не помилиться, — перехопив Єремія, — так обох на палю!
— І сам цар Соломон, — озвався ксьондз Заленський, — не вигадав би розумніше.
— Князю, — поважно промовила молода, — мене скривдили, і я одна маю право карать і милувать, за що ж ти хочеш накинуть на мою совість дві смерті?.. Найсвєнтша матко, змилуйся! — і княгиня простягла до неба руки, — сьогодні, по твоїй волі, я загубила навіки мою долю…
— Заспокойся, моя дитино! — перехопив Заленський, узявши молоду за руку і скинувши оком на Єремію. — Князь жартує, жартує!..
— Моя крулево, — додав Єремія, — ти в моєму замку господиня: твоя воля, твоя й сила, і я твій слуга; приказуй, усе так буде, як ти бажаєш!
— Обох милую! — княгиня зняла з грудей шпильку, осипану самоцвітами, і оддала Щуці. — Обох на волю! Лучче грішить милуючи, як караючи.
Щука взяв подарунок, доторкнувся устами до сукні молодої і щось прогарчав собі під ніс. Княгиня гордим поглядом глянула на Кобзу і величаво пішла у покої. За нею розійшлись і пани; деякі хотіли були зостаться ще на ганку, так Єремія попросив їх до покоїв.
— Після такого ласкавого суду, — додав він, — я не поручусь, щоб кому-небудь з вас не зірвали голови з плечей.
Як усі вже пройшли у покої, Єремія прошепотів до Щуки:
— Обох у куну! Обох на палю! — і, ввійшовши в залу, зачинив за собою двері.
Поки ото возилися з Кобзою, настав час і вечері. Заграли музики польську проходку, і Єремія повів молоду княгиню до столу, а за ним парами і всі пани. За вечерею молоді сиділи рядочком і обоє якось смутно виглядали. Княгині нічого вже було до Четвертинського бісики пускать, бо волю найсвєнтшої матки довела до скутку, а князя, може, скребла совість, що одрікся од батьківської віри, од руського посемейства, і прихилився до ляхів.
Однак веселому товариству і байдуже до їх було. Турині роги і келихи, чарки зо всякими напитками і стародавніми медами переходили од пана до пана, а як стали ото пить за здоров'я молодої, то вже пили вони з її черевичка. Крик, галас, стрільба з гармат, мущирів і гаківниць огласився по всій околиці. Сполохнуте уночі гайвороння літало по парку між деревами, крякало і билось крилами об віти. Не було спокою і горобцям. Бенкет закінчився огневими штуками, яких ще не бачили на Вишневеччині: те крутилось і тріщало, а те пукало і гуло; здавалось, неначе небо загорілось. Молодих з музиками, гуком і гомоном повели спати в особливі, задля їх убрані покої. За ними розійшлись магнати і значні пани; зосталось тільки шляхетство й військові, і довго ще хлюпались у тих напитках, як жаби в болоті.
Єремія повів патера Заленського на свою половину, бо там зібрались гінці і посланці, присланії до князя з Крулевства, Литви, Києва і Запорожжя.
IX
Недобрі вісті чекали Єремію. Розпитавши декотрих посланців, що діється, звідки вони приїхали, він забрав листи і звелів одвести їх до маршалка двору, щоб нагодували і розмістили по офіцинах.
Перший лист Єремія почав читать з Кодаків. Страшно було глянуть на його вид: брови насунулись, очі викотились, судоргою повело уста, неначе трясця його трясла, і гой папір, що держав він у руці, дрижав, як на осиці лист. Патер Заленський, притаївши дух, не спускав очей з князя, і по його похмурому виду, здавалось, бачив, що там написано на папері. Дочитавши, Єремія зобгав у жмені лист і кинув його на долівку. Кожний лист, що читав він, дратував його; то зарегочеться, неначе саме пекло засміялось, то розірве на шматки і, запінившись, топче їх ногами.
— Які се вісті, — несміло спитав Заленський, тебе, князю, засмутили?
— Такі, що превелике лихо віщують нашій Речі Посполитій, — одказав Єремія, похмуро дивлячись. — Запорожці утроїли своє військо: Хмельницький повертається од хана і веде з собою орду, і од Дону до Карпат, і од границі царя московського до Чорного моря підіймаються козаки, цехові і чернь. Народ кида слободи, оселі і, неначе хижий звір, ховається по лісах, пущах і драговині…
— Що ж роблять у Білій Церкві наші гетьмани Потоцький і Калиновський?
— Одібрав і од їх листи; один на другого доказує, видко, що нема між ними доброї згоди.
— Як до чого припаде, то помиряться!..
— А може, й Хмельницькому доведеться їх помирить!..
— Заховай нас од сього лиха, найсвентша матка! — скрикнув Заленський, перехрестившись. — Що ж роблять у Варшаві? — спитав він з перегодом.
— У Варшаві бенкетують собі та бавляться ігрищами. Один одного запобіга, обманює, кожний задля себе; їм і байдуже, що діється наоколо і в тутешнім краї.
— Як на мене, князю, то нічого й хлипать; нехай підіймаються, нехай бунтують, нам же прибуде з того більш користі. Знов задамо їм такого ж чосу, як десять років назад завдали під Кумейками, на Говтві і на Стариці, і по праву побідителів позабираєм у схизматиків останні, які позоставались, монастирі, церкви, маєтності і приневолим народ до унії. Адже ж Кумейська битва зробила нас панами на Вкраїні!.. Так чого ж нам лякаться? Нехай собі на безголов'я підіймаються в останній раз!
— За кумейську удачу ми дорого заплатимо — вона ще більш зробила нас самонадіяними, а козаків навчила, що підійматься треба не поодинці, а посполитим рушенням. Кажу тобі, коли Україна підійметься уся, то Корона польська з нею не справиться; ми самі потонемо у тій крові, що з їх виточим…
— Не бійтесь, князю, наш святійший отець папа, а за ним уся Європа стануть за нас!..
— Брехня! Німці ще порадуються нашому безголов'ю, а Україні будуть помагать: цар московський, султан турецький і хан кримський. Побачим тоді, чий чорт буде старший?
— Річ Посполита і сама моцна; підіймемось і ми посполитим рушенням; надія наша на найсвєнтшу матку, вона поможе нам проти схизматиків.
— Нащо ж нам і підійматься посполитим рушенням, коли найсвєнтша матка буде нам помагать? Хіба задля того, щоб їй помогти?.. — Єремія засміявся.