Єлизавета Хомівна поїхала, а Марина залишилася в світі, що простягнувся від двору до нового колодязя з движком і аж до дитячого садочка.
Увечері Марина лягала спати на своєму ліжку проти Миколи, вранці баба відводила її у садок. !
Марина навчилася вставати рано, бачила сонце ще заспаним і землю, вкриту холодками; бачпла димки з усіх димарів, бо вранці всі люди топили печі. А хто з хлопців та дівчат не ходили в садок, ті ще солодко спали і нічого такого не бачили.
Марина як прийшла у садок, то перші дні тільки руками розводила та билася в поли,.— стільки там було нового, небаченого, нечуваного. Малесенькі столики і стільці. В саду гамаки гойдаються. Всі учаться вірші розказувати і через скакалку стрибати. От де розкошувала Марина! На дитячу гірку як злізе, сяде на дошку і — поїхала! А з дошки — на бочку. Бочка качається — спробуй встояти. І хусточки Ольга Яківна навчила Марину підрублювати. А пісок який: чистий, білий і ціла гора! Пісок найбільше й любила Марина. Сяде, сидить і копається. А Іван — все б йому на дерево лізти! Сидів отутечки, грався — і вже нема!
— Злізь, Іване,— каже Марина.— Ольга Яківна як побачить, то знатимеш. ;
А то є ще зовсім малі, нетямущі діти, ще й шкідливі. Як мовчить і сопе, то значить шкодить.
— Кинь жука. Цукерку можна смоктати, а жука не смокчуть.
Стільки клопоту у тому дитячому садочку, що ввечері, як прийде Марина додому, то голова сама на подушку хилиться. Миколі встигла чи не встигла язика показати, а голова вже на подушці, очі злипаються.
— Заснула вже паша Марина,— каже баба.
Раз Марині приснився сон: на самому березі Каховського моря сидить Єлизавета Хомівна і каже Марині: "Сядь біля мене, бач, як тут гарно". Марина сіла біля Єлизавети Хомівни, притулилась до неї і задивилася на білий світ. Світ був великий, па морі ходили пароплави, в небі мріли морські орли, вздовж берега гуркотіли машини, землерийні снаряди, екскаватори прості й крокуючі. На землерийній машині сидів батько, а земля стугоніла і стугоніла, так багато було машин і людей.
Марина прокинулася з тривогою в серці. В своїх руках вона чула теплоту Єлизавети Хомівни. А всього, що в хаті, Марина не бачила; навіть не бачила баби, бо все ще дивилась на море, на світ і прислухалась до двигтіння землі під машинами.
У дитячому садку Марина сказала Ользі Яківні: "Добрий ранок",—і-з Катрею погралася у піску, Іванові ґудзик застебнула, а потім, як Ольга Яківна зайшла на хвилинку в кімнати, Марина схопилася, пишком проскочила між огорожею і стіною на вулицю і пішла у світи.
І не пішла, а, як і Єлизавета Хомівна, поїхала, на грузовику. Поскладала на нього нівеліри,'всі інструменти, книги, чемодани, намети і рушила. І вона, Марина, була не Марина, а Єлизавета Хомівна. Вона сіла в машину і сказала Марині:
— Прощай.
Єлизавета Хомівна була смутна, Марина плакала. Шофер сказав: "Лизавето Хомівно, пора". Машина рушила...
Ранкове сонце голубило Марину; курява на дорозі не перегрілася ще, як удень, і лоскотала Марину холодним дотиком між пальцями ніг.
По дорозі, як і вчора, і позавчора, мчали і мчали авто — і легкові, й вантажні. На всіх машинах було повно людей, пакунків і ящиків.
Важко гули тягачі-трактори; як будипки, сунули крани, транспортери, бульдозери. І не було всьому цьому кінця, і не було краю.
Один шофер на чужій вулиці Марині сказав:
— Не йди по дорозі, попід хатами йди. Бач, тут яка курява. І машина може наскочити.
Марина звернула з дороги і пішла попід дворами. Біля двору, поклавши голову на лапи, лежав величезний білий пес. Марина постояла трохи, потім обминула його і пішла далі, в далеку дорогу, до самої Каховки, до самого Каховського моря, навіть до трьох морів, бо, крім нього, вправо від Марини як дивитися з Високої могили, лежало Чорне море, а вліво — Азовське...
Вулиця, якою йшла Марина, була дуже-дуже довга. Такої вулиці, може, й до вечора вздовж не пройдеш. Тому на одному розі Марина трохи постояла, щось там собі подумала, щось зважила і тоді з головної вулиці звернула у невеличку.
Була ця вулиця вся зелена. Скрізь понад дворами росли акації, в палісадничках — квіти. Сама вулиця вся заросла споришем. На спориші паслися поросята, бігав, вибрикуючи, чийсь маленький бичок і сиділо, задивившися на Марину, маленьке цуценя, рябе, волохате і кругле, як клубочок. Бігати воно ще як слід не вміло, а гратись уміло, бо, як побдчило Марину, так одразу підбігло до неї і почало хапати її за плаття і руку лизати.
— Ти ж дурний пес,— сказала Марина.— Хіба ж ти не бачиш, що я зовсім чужа дівчина. А ще рябенький такий...
Марина погладила його, ускубнула трохи за вухо, потягла за хвіст, і вони подружили. Побавившися трохи з цуценям, Марина сказала йому:
— Ну, я вже піду. Прощай.
Взявши пса на руки, Марина притулила його до свого серця й сказала:
— Біжи вже додому.
Марина рушила вперед, бо вже видно було кінець цієї зеленої вулиці, а там далі розстилався великий світ, що біг і біг аж до моря.
Та волохатий рябий пес не схотів бігти додому. Побачивши, що Марина пішла, він кинувся їй навздогін. Біг він не прямо, а трохи навскоси, так, що, наздогнавши Марину, він ткнувся їй у ногу не носом, а боком. Ткнувся і трохи заскавучав. Це, мабуть, він їй сказав:
— Чуєш, Марино? Я тебе проведу трохи.
— Проведи,— відповіла Марина. І вони пішли вдвох.
Ряди хат кінчилися. Марина вийшла на горбок, глянула — і серце її затрепетало.
Увесь світ, починаючи від Марининих ніг і аж до того місця, де земля сходиться з небом, був зелений; він гойдався, хвилювався; по ньому бігли без кінця і краю важкі вороні хвилі; над хвилями висіли в небі золоті пташки — жайворонки: десь підпадьомкав перепел; в самій глибині неба рокотав літак і виблискував проти сонця срібними боками. Скільки на світі пе жила Марина, а такого глибокого, чарівного, синього неба не бачила.
Чи не вмила його ранкова роса, що воно було таке свіже й ясне?
І так було далеко до того місця, де сходиться небо з землею, так було далеко до білої хмарки над морем, що в Марини від солодкої туги стислося серце.
— Дійду до самого краю землі,— сказала Марина,— а як дійду до самого краю землі, то там уже буде і море, і біля нього Єлизавета Хомівна. Тоді візьмемо праворуч і підемо глянути на Чорне море; а як на нього надивимося — подамось до Азовського.