Марія

Страница 195 из 196

Иваненко Оксана

— А де? Де? Не витягай ще? —скільки цікавих все прибуває на берег.

Вона нікого не бачить, перед нею лише зеленкуваті хвилі, зовсім невеличкі хвилі. Невже вони могли потопити Митю? Що трапилось? Може, йому стало погано у воді? Та витягніть же його шиидше!

Вона мечеться берегом, як підстрелена птиця, вона кидається до чоловіків, благає всіх:

— Витягніть його швидше!

— Він аж туди заплив, а я лежав на піску і чекав на нього! — захлинаючись від сліз, повторює Богдась. — Він там, он там, де ота шаланда з вітрилом!

Якийсь старий, — завжди в юрбі знаходяться такі, що все розуміють і передбачають, каже:

— Тут одразу мілина, потім глибоко, потім знову мілина, а потім уже й дна нема! Треба знати це місце. Хіба можна аж туди запливати? — бурчить він докірливо.

— Треба витягти його, швидше витягти, може, йому стало погано, я благаю вас, витягніть швидше, його можна буде відкачати, це ж тільки зараз трапилось, правда, Богдасику, тільки зараз! Його можна буде відкачати! — благає Марія.

І раптом знову починає несамовито гукати:

— Митю! Митенько!

Минає час. Його не можуть знайти. Люди, що одразу прибігли, нетерпляче чекали, гомоніли, потроху розходяться. Рибалки, що одразу випливли в море, — пристають похмуро до берега, на зміну їм випливають інші. Лише та шаланда, на якій сидять вечірні знайомі, весь час кружляє, шукає, кидаються у воду з неї хлопці, знову виринають, відпливають, припливають, мовчазні, суворі, стурбовані.

Минає година. Друга. Третя. І вже дивляться жінки не на море, даючи всілякі доречні й недоречні поради чоловікам, а з неприхованою скорботою дивляться на Марію. Вони вже знають. Ця жінка приречена найстрашнішому горю. Поряд з нею — смерть.

Нарешті його витягли. Митю.

Люди стоять, безнадійно опустивши руки.

Хіба можливо повернути до життя людину після стількох годин у воді, на дні!

Як цього не розуміє його жінка?

Вона витирає йому волосся, вона цілує його, намагається привести до пам'яті.

— Ну, зробіть же, зробіть йому штучне дихання! Адже рятують так! — просить вона молодого лікаря і старенького фельдшера, яких— привели сюди.

І раптом починає голосити, так голосити, як ніколи не голосять тут, на півночі.

— Відведіть її, відведіть її додому, — каже лікар. Але її неможливо відірвати від небіжчика. Вона вчепилася за нього руками.

— Ні, ні, ні, я не відійду, він ще може отямитися! І лікар каже:

— Не чіпайте її. Пані, заспокойтеся, ми спробуємо ще. Він-то знає, що це безнадійно. Розрив серця у воді.

Вона не відходить ані на мить.

Митю витирають, одягають — хто про все турбується? Вона не знає. Завжди знаходяться чулі, добрі люди. Його везуть до маленької церкви. Звідки з'явилася труна? Вона вже мовчить і рухається, як сомнамбула.

— Я буду тут, коло нього, — каже вона таким голосом, що всі розуміють — будь-які розмови і вмовляння надаремні. Вона все ще не вірить, що він мертвий, їй здається — він отямиться.

Цілу ніч вона сидить в церкві коло Миті. Люди приходять і йдуть собі, вже увечері нікого нема, крім церковного сторожа, який час від часу заходить, запалює нову свічку, поправляє лампади і, похитуючи докірливо головою, знову куняє на подвір'ї коло дверей.

А вона сидить коло Миті.

На стіні праворуч ікона божої матері — діви Марії.

— За що ти караєш мене так важко? — питає вона. — За що ти дала йому загинути?

Вона дивиться, вдивляється в нього, як часто дивилася ночами й думала: "Ніколи, ніколи не покину тебе". Його обличчя не спотворено раптовою смертю. Він лежить спокійний, наче живий. Тільки не чує її. Ніколи не почує.

— Як же ти покинув мене? Може, це тому покарано мене, що я мало любила тебе? Прости мене. Не кидай мене. Я знаю — бога нема і чудес нема, коли б він був, за що карав би мене так немилосердно? Але ж може статися таке чудо — що ти живий, Митюшо, що це тільки страшне наснилося мені. Ти не чуєш. Я не вберегла тебе, Митю!

Вона знову починала плакати, так розпачливо плакати, вже неголосно, наче безсило, схиливши голову на його груди і з жахом відчуваючи крізь тонку сорочку холодне непорушне тіло.

Інколи плутались думки, їй здавалося — то Саша лежить у труні, він же так довго хворів і помер на її руках. А Митя живий, він же сказав, що незабаром повернеться з моря...

Коло ікон блимали тоненькі вогники в лампадах, і святі на іконах наче ворушились, і сумно й безнадійно дивилася на неї з ікони праворуч Казанська божа матір, і Марія знову докоряла їй, своїй святій.

Вранці приїхали з Риги студенти — до них одразу долинула страшна звістка. Дехто з них заходив до Писарєва і Марії в готель, коли вони перебували в Ризі, дехто знав його з праць, і тепер усі були здивовані, приголомшені — лежав такий молодий, гарний, далеко молодший, ніж завжди уявляли його поза очі, і це його дружина коло нього — така ж гарна і молода — у такому розпачі... і так жалісливо і безсило глянула на них.

— Ходімте додому! — запропонував хтось.

— Вони просиділи тут самі-самісінькі цілу ніч, — зітхаючи, мовив церковний сторож, — навіть вийти на хвилинку щось випити, з'їсти не схотіли.

— Цілу ніч? Одна? І не боялися? —вирвалося в одного з студентів.

— Чого боялася? — спитала Марія.

Боже мій! Які дурні люди! Як вона могла боятися бути коло Миті? Колі б він устав — вона б зраділа, тільки зраділа, вона цього чуда й чекала цілу ніч. Вона про це не сказала, тільки глянула так здивовано, що одразу всі відчули, яке недоречне питання...

* * *

Її та Богдася перевезли до Риги. У той самий готель, де вони зупинялися перед Дуббельнею — "Франкфурт-на-Майні". Спитали, кого повідомити.

— Слепцова. Він скаже Некрасову. Слепцову Василеві Олексійовичу.

Спитали, коли ховати. Як не тяжко, про все треба було спитати, а їй — відповісти.

— Тут нізащо. Я повезу до Петербурга.

— Треба ж дозвіл.

— Дайте телеграму Слєпцову.

Так, Слепцов, Некрасов, усі друзі з будинку на розі Литейного — це ж їй найближчі люди. І Митя ставав їм близьким, "їхнім".

— Я не лишу тут його. Я мушу повезти до Петербурга, — несподівано твердо сказала вона і раптом проявила несподівану наполегливість і енергію.

Дійсно, Некрасов одразу надіслав Слепцова і гроші від редакції "Отечественных записок".