Марія раптом подумала, що отак і її Загайний весь віддавався роботі — і одразу вся картина постала перед нею: Маша тікає з гомінкого балу. Світлої липневої ночі вона мимоволі поспішає на околицю міста, за річку, підходить до халупки, де живе Загайний, жалюгідної міщанської хатинки, і в освітлене свічкою вікно бачить за столом Загайного... і розуміє, що ніякі мрії про "щастя" — спокійне, забезпечене, — ніщо перед цим втомленим блідим обличчям людини, що вся віддалася роботі: в цьому щастя, життя і сила!
"Милий мій Митя, — подумала Марія, — я тобі присвячу цей роман, тільки б він вийшов у мене, як я загадала. Я так хочу, щоб він сподобався тобі".
Потім вона читала йому окремі розділи, і він теж сміявся над дотепними малюнками, був задоволений з характеристики розвінчаних героїв і майже закричав, коли дійшло до "дівчини-титана":
— Машенько! До чого ж ти перевернула моїх "титанів"! Ти ж сама казала, що я так влучно й цікаво написав у своїй статті про Гейне про титанів думки й титанів почуття!
— Надзвичайно влучно й цікаво! Тому я й замислилась над цим! І мені заманулося показати, як пародійне відбиваються блискучі ідеї у самозакоханих і холодних егоїстів.
— Ти їх просто чудесно змалювала! А признайся, кого ти мала на увазі, коли писала про дівчаток?
— Ти звернув на них увагу? Багатьох, а зокрема обох Кать твою молодшу сестру й мою орловську племінницю, коло якої я була гувернанткою. Мені завжди цікаво писати про дітей, підлітків, особливо дівчаток. Я хочу, щоб у них у всіх, ти розумієш, було зовсім інше життя!
Їм обом здавалося — можна, можна наблизити ще інше життя, хоч важко було уявити, яким же воно буде. Одне було для обох ясно, — всі повинні й зможуть працювати, і праця буде не ярмом, а радістю. Про це вони писали обоє, звичайно, по-різному, він — у своїх статтях, вона — в своїх художніх творах.
— Як це добре у тебе сказано: хай на небі, чи де там, спокій, але діяльність, але любов, але головне життя — це ж на землі!
14
Богдась! От хто був закоханий у Митю!
Він дивився на Митю наче широко розкритими очима і намагався йому наслідувати. Ніхто, ніхто в житті не подобався йому так з чоловіків, як Митя. Скільки маминих друзів і знайомих бувало в них у Парижі, і він багатьох із них любив, до більшості ставився приязно, але в Митю він був просто закоханий, хоча той нічого не робив, щоб привернути це хлоп'яче серце.
До "мсьє Пассека" — Олександра Вадимовича (він змалку звик звати його "мсьє Пассек") — Богдась ставився якось поблажливо, від нього Богданові не було ніяких прикрощів або неприємностей. Навпаки, Богдась був певний, що нічого такого від Олександра Вадимовича неможливо й чекати. Коли Богдась підріс, він зрозумів, що це не тому, що він, Богдась, так уже подобається мсьє Пассеку, а тому, що той хоче в усьому догодити мамі, і Богдась навіть відчував підсвідоме якусь силу й владу, бо він завжди був непохитно переконаний, що для мами він — найголовніша істота в світі, навіть коли мама не з ним. Коли мама жартома казала про нього "мій тиран", "я його раба", — і навіть писала так у листах до нього, — Богдась знав, що це не лише жарт. Зі свого боку Богдась також, щоб догодити мамі, був завжди з Олександром Вадимовичем чемний і досить витриманий, інстинктивно він відчував, що так потрібно для всіх, своїх і сторонніх. Ніколи ні з ким, навіть з бабусею він не говорив про маму і Сашу. Діти часто бувають далеко замкненіші й витриманіші в таких складних сімейних ситуаціях, ніж гадають дорослі! Але особливо близьких взаємин з Олександром Вадимовичем не було. Ні в чому він не правив для Богдася за ідеал чоловіка, особливо останнім часом, коли став так часто хворіти.
Богдасеві було більше шкода мами — весь час вона з ним, стільки віддає часу й сил. По натурі добрий, Богдась завжди допомагав, коли про це просила мама, але своєї ініціативи коло хворого не виявляв. Йому дужче подобалися і Карл Бенні, і його вчитель Олександр Сахновськии, а потім Волков і галасливий Тедзик. Але ж у нього, Богдася, були вже свої власні приятеліровесники, свої хлоп'ячі інтереси, і його все менше цікавило і обходило життя дорослих у будиночку в Нейї.
У родичів на Орловщині — і в місті, й на селі — він відчув себе дорослою людиною. У всякому разі, намагався так поводитися. Всіх родичів одразу причарував юний парижанин. Колись, давно, коли він приїздив із мамою з Немирова, усіх дивувала його українська мова, українські пісні і як — Марія писала про це Опанасові — він "навертав одпалих українців". А тепер так само дивувалися з його блискучої паризької вимови, вільних, але в межах чемності, манер; усе його поводження таке несхоже на поводження дикуватих поміщицьких синків-гімназистів. Усіх вражала його обізнаність у різних міжнародних політичних подіях — адже скільки він наслухався розмов дорослих і про Гарібальді, і про Наполеона III і тепер з апломбом розповідав провінційним тітонькам та кузинам! Ніхто не спиняв його втручання в розмови старших, і нікого не дратував його апломб, з яким удома, по правді, він ніколи не розмовляв! До того ж хлопець був гарний, веселий, добродушний. Це все привертало до нього, вносило пожвавлення в провінційне життя родичів, і єдине, що його інколи ображало, так це те, що мамині тітки — а, значить, його бабусі — та й рідна бабуся не цілком і не завжди вважали його дорослою самостійно мислячою людиною, хоча йому вже минав п'ятнадцятий рік! Це виявлялося в турботах і піклуванні, щоб він не застудився, не "перекупався" і т. ін.
У родичів на Орловщині він швидко забув останній сумний час у Парижі, смерть Саші, тим більше, що це трапилось не на його очах, а в Ніцці. Він, по правді, не дуже переживав і ";мерть батька, бо відвик від нього. Останні роки хлопець був трохи ображений після того, як одержав від батька листа, в якому Опанас Васильович перераховував усі свої витрати, свої борги й пояснював, чому не надсилає йому грошей. Власне, мама дуже часто при ньому і навіть з ним підраховувала свої "достатки" і навіть радилися разом, як можна "викрутитися" з скрутного становища, і разом накреслювали плани економії в побуті, які, правда, рідко витримували, тільки-но гроші з'являлися, але ж з мамою усе було разом і спільне, і мама добре розуміла, коли й що потрібно Богданові, щоб не похитнувся його авторитет і певне "renommйe" серед хлопців! А от лист батька був у чомусь образливий для нього. Мама теж була ображена, з Богдасем вона не говорила про це, але він почув, як вона сказала бабусі: "Я гадала, що коли людина знає, що в неї росте його дитина. то дитина, син, мусить знати, що батько турбується про нього. Богдась слова лихого чи недоброго не чув від мене про батька і ніколи не почує, але коли Опанас Васильович через свою нову сім'ю вважає неможливим для себе давати на його освіту — я ніколи вдруге не нагадаю йому про це. Я сама вирощу свого сина".