— "Гармонии стиха божественные тайны не думай разгадать по книгам мудрецов". Правда, Майков вірно сказав, — нагадала їй якось Марія.
З Марією можна було, десь блукаючи, десь спочиваючи, читати напам'ять свої улюблені вірші.
От і зараз, помовчавши з хвильку, Шура мовила:
— От послухайте ще його:
J'ai le coeur de Pйtrarque et n'ai pas son gйnie;
Je ne puis ici-bas que donner en chemin
Ma main а qui m'appelle, а qui m'aime ma vie І.
(Та леле, генія Петрарки я не маю,
Я можу з ним зрівнятись тільки почуттям,
Кохати так, як він. Тій, що мене кохає, —
Пожертвувати можу всім своїм життям.
(З франц. переклала Наталя Забіла).
Чому Шура вибрала цей вірш і з такою милою усмішкою дивиться на Марію? Певне, вона думає те ж саме, що думає й Марія.
А Марія згадала, як Саша читав канцони й сонети Петрарки і запевняв, що ніхто не виявив так його, Сашиних, почуттів, як італійський співець. Мабуть, йому до душі припаде Мюссе.
— Я вам інколи заздрю, — признається Шура. — Я не можу скаржитися на Валерія, я щаслива з ним, але в нього перш за все мистецтво. Я інколи цілі дні його не бачу. Він не може, як і кожний художник, і дня прожити без картини. Мабуть, людям мистецтва потрібні жінки, які цілком живуть їхнім життям. І не мають свого. А от для Олександра Вадимовича ви перш за все. [ не лише перш за все, а просто все.
— Ну, звідки ви це взяли? — зашарілася Марія.
— О, любові, як кашлю, затаїти не можна, — переконливо мовила Шура. — Здається, так кажуть італійці. Робота для нього — що? Необхідний обов'язок, який треба швидше виконати і поспішити до вас. Певне, йому треба почитати Мюссе. Я купила нещодавно томик його поезій.
— І захворіли ним?
— О, так! Я б могла вам зараз багато прочитати, один твір кращий за інший. Там такий надзвичайний вірш "Tristesse" (Журба (франц.). Але він навіває на мене невимовний сум. Хочете, я куплю таку книжку і для вас? Я рада буду вам подарувати. Е, що там не кажи, хоч йому, Альфреду Мюссе, часом не щастило в любові, — я певна, між іншим, що не менше й щастило, — проте коли твої вірші можна дарувати як дорогоцінність, — хіба це не найбільша радість поета? Мені здається, Олександру Вадимовичу це буде ще ближче до серця, ніж вам. Я знаю, ваш улюбленець Гейне — "Schlage die Trommel und fьrchte dien nicht".
Сильнее стучи и тревогой
Ты спящих от сна пробуди!
Вот смысл глубочайший искусства,
А сам маршируй впереди! —
підхопила Марія. — Наш Плещеев чудесно переклав, правда?
Вот Гегель! Вот книжная мудрость!
Вот дух философских начал.
Давно я постиг эту тайну,
Давно барабанщиком стал!
Але радійте, я відчуваю — Мюссе мені стане близьким... Може, справді через Сашу... — додала вона роздумливо. — Де ви купили Мюссе?
— Не смійте купувати, я ж вирішила, що я подарую вам.
— Шурочко! — Марія докірливо глянула на неї.
— Не турбуйтеся, ми одержали вчора гроші. Однаково прийдуть гості — і ми їх проїмо і проп'ємо на радощах, — мовила Шурочка. — Художники інакше не можуть. Але на книжку Мюссе вистачить обов'язково. Це буде на згадку про нашу прогулянку до нього! Я так люблю гуляти з вами, — призналася вона щиро. — Ну, з ким можна отак просто читати вірші, так відчувати життя?
— Отут, на кладовищі, — тихо мовила Марія. — Та Гейне похований на Монмартрському кладовищі. Там взагалі бунтівники — Марат, Лелевель.
Хіба вони знали обидві, що не мине й десяти років і саме кладовище Пер-Лашез увійде в історію революцій і мало хто й знатиме, що названо воно було колись ім'ям духівника Людовика XIV, отця єзуїта Лашеза, якому король подарував землю на цьому горбі, а назва "Пер-Лашез" буде навіки зв'язана з іншою трагічною і величною подією — загибеллю перших комунарів, бійців Паризької комуни.
— Я знайома була з Лелевелем, — сказала Марія. — Мене водив до нього Герцен у Брюсселі.
— А ви поведіть мене хоча б до його могили, і знаєте, я тепер не хочу приходити з порожніми руками, треба покласти кожному знайомому хоч квіточку.
— Для цього потрібний буде цілий сніп квітів, — зауважила Марія. — Звичайно, відриваєшся якось від роботи, — мовила вона роздумливо, — але я виправдовую себе тим, що інакше не могла б писати, як домовилася з петербурзькою газетою, свої "Листи з Парижа". Мені замовили такі нариси. Про це мене раніше просив і редактор нашого українського журналу "Основа", але, на жаль, журнал уже припинив своє існування. Так що пишу для російської газети.
— Може, для цього вам треба поблукати самій? — делікатно спитала Шура.
— Ні, ні, я вже сама багато скрізь ходила, а тепер мені з вами дуже добре. Я не хочу думати весь час — от про це треба напи сати, от про це буде цікаво прочитати, і коли ми вдвох, я й не думаю, як та що я писатиму, я просто гуляю, дивлюсь, дізнаюсь про те, що мені самій цікаво знати, а в голові, в пам'яті завжди лишається, що найдужче вразило, — значить, про це й треба написати. Мені навіть краще з вами, наче не тільки двома своїми очима дивишся, а ще й вашими. Правда, я рідко з ким люблю вдвох гуляти. Дуже мало людей, з якими можна не тільки розмовляти, а й мовчати... які не заважають мовчати... і писати... Раніше я могла коли завгодно і де завгодно писати, аби не торсали, — засміялася вона. — А тепер мені треба бути наодинці.
— Олександр Вадимович, мабуть, ревнує, — пожартувала Шура.-— Сказати правду, я ревную Валерія до його картин, але ж тільки до картин! А він мене до всіх і всього, навіть до власного сина!
— Ні, Олександр Вадимович до роботи мене не ревнує, — мовила роздумливо Марія. — Мені самій дивно: при ньому я можу писати, і він завжди радіє, що не заважає мені.
Справді, він єдиний ні в чому не заважав. З ним вона як сама з собою — може, це й є критерій справжнього щастя? Але є різниця в їхньому ставленні одне до одного. Він не може без неї. А вона так само, як без нього, не може бути без своєї роботи. Ні, не треба думати, хто дорожчий — він чи робота? Що за безглуздя! Так само, як страшно ставити питання — він чи Богдась. Це зовсім різне. Не треба важити на терезах і торгуватися з життям. Адже вона і без людей, без друзів також не може!
Вона відмахується від цих думок. Тим більше, що вже прийшла до одного кардинального рішення.