Хоть би я світ перейшов, то такого приятеля я собі не найду, не приєднаю, не зазнаю. То на це я можу заклястися на свою дитину, та й на свою ґаздиню, та й на худібку, та й на усі гори.
Та й тому мені стидно дальше говорити та й розповідати. Таки варта, аби земля піді мною розкололася та й аби мене на сам спід вергла і вогнем іспалила. Таке файне "дякувать" приніс я у хату свому побратимові та й поклав на його постіль, на подушки м'ягонькі, на джерги та ліжники крашені.
Як витить гріх на чоловіка, то приготовить собі весь матеріял так, як той майстер, що кладе хату.
Насамперед умер старий панотець, а владика прислав у село молодого духовника-парубка. Править він відправу приязно і красно, бо сам високий і голос високий. Запровадив нові установи і нові оченаші та й навернув до божого дому всю челядь. Всі дівки та й молодиці то сповідаються, то законяться до полудня, як черниці, чорними хустками голови собі накривають, вдолину дивлются і побожніють, гей тоті ластівки, шо на церкві собі гніздечка поробили.
А мене у бутині постигла така причка, що зломив я собі ребро у грудіх і блавучу селом, гей який інваліда. На прокіп'я забаг панотець на попівській Зарці поліг згромадити і в копиці скласти та й скликав толоку. Челядь всю Зарку укрила. Три головні скрипишники дзвенють на струнах смичками, аж поліг підштрикає, аж злетілася птаха, аж село розохотилося. Щось отік мене кличе на ту смучу толоку. Це такий піп, що його не треба стидатися. Говори до него посороми, які хочеш, а він лиш посміхається, але тебе ні раз не зганьбить, хоть би ти при нім обіймав челядину, хоть би-с її виціловував, як голубець свою пару. То людяний чоловік, не гонорний, їсть бануш хрестинами, п'є порцію горівки на весіллях і не противиться народові, але завше треба йому щось дати. Коли не бірую тяжку роботу робити, то йду і я на ту толоку межи люди душу розвеселити.
Днинка горить, мушка бренить, пташка щебече, а челядь поскидала киптарики і запасочки на миглу під смерекою і в сорочках увихаєся, на личку палає, очима грає, пашницю в перекоти мече.
Звітався я з легінями, та й з дівчатами, та й з молодицями і беру легонькі грабельки в руки та й стаю в ряд межи молодицями.
Тота челядь на косовиці така гожя, гей маків цвіт у городі. Тоті сорочечки білі, гей сліди сонця на сіні. Тоті бедра різьблені здіймаються, гей лебедині крила. Тоті срібні ніжки погинаються, гей під росою лелії.
Задивився я, як на дугу, на високу молодицю, а вона лус мене по плечу:
— Ба що дієш, Дуцю?
— Гаразд. Що ти, Марічко-душко?
— От отік удовиця на црпівській толоці,— а твоя що діє?
— Миром, дякувати богу, що май твій діє?
— Пішов з терхом у долішні села та й там прилип до котроїсь опиночки молодої!
— Варе?
— Абих так, най не кажу!
— Але, що так?
— То, що чуєш!
— Діправди, Марічко?
— А ти ще питаєш?
Луснула мене знов у плече та й кинула на мене пласт сіна.
Стільки разів ходив я до свого побратима, стільки вечорів я там пересидів та переговорив, а її ще такою не бачив. Така тепер весела, гей зазуля у; гаю, така вона мила, гей весна у маю, така розпалена, як любість увесні. Сіла знов у її очі тота голуба блискавиця, що дівчиною ще потинала мене, коли ми разом пастушили та й через ріку брили.
Дунув знов у її личко той легонький вітрець, що на молоці робить піну та й малиною її закрашує.
Розцвілися її білі зубки у солоденькій бесіді, гей дрібненький цвіт на калині.
Як дівочила, то парубки божилися, що нема краси понад Плаюкову Марічку.
А тепер лиш по толоці оком повести,— то, бігме,— нема понад ґаздиню Дуці Никифорового.
Так мене до неї тепер щось кличе, як тоту спрагу до тої водиці, шо нагорі з каменя на сонце перлами розливаєся.
Так дивлюся на її стан, як готур на свою любку, та й свої гадки заговорюю:
— Ба коли ж, любко люба, вертає мій приятель, мій орел сизий?
— А тобі нащо знати?
— Бо знов гадаю іти з ним у бутин.
— Та тепер уліті, Дуцю?
— Будемо ризи робити.
— Хто би так здоров, Дуцю?
Я подивився її в очі та й застидався своїх гадок і замість відповіді ударився в груди, а вона подає мені білу ручку і посміхаючись питає:
— У котрий то бутин стелиться доріжка?
— Розповім я тобі, чічко, сегодни увечір,— кажу.
— Діправди, Дуцю?
— Борше ще одно ребро собі зломлю, а слова не зломлю.
Війт Юзик розставив у холодах двох шандарів і вияснює панотцеві, шо толока — то є сільські збори, і він має з шанда-рями порядку сокотити. Його надали до села десь здалека, і він не раз у коршмі розповідає, що чує такий туск за своїм краєм та за своїми людьми, що якби не вино та горівка, то він би стратився у цій чужині далекій.
Панотець бере попід руку молодого війта, і оба ходять собі під парасолькою та й вихваляють челядь за її роботу, за розпалене личко черлене, за різьблені груди, що, гей мохнаті гусятка, проколюються крізь тоненькі білі сорочки, та за тоненький голос, що стелиться на запашне сіно разом із сонячним проміннєм і легоньким леготом підоймаеся над толокою та й лине понад лісами ід тим білим голубам, що забирають на крила дівочі та молодичині співанки і несуть їх у голубе небо.
Співають панотцеві, щоби його коровки та й овечки зелене сінце їли, та й правилися, та й повні бербениці молока давали, аби панотець повну комору банушів напрятали та й аби тоті бануші і бербениці разом з колачами дівчатам на весілє роздарували.
Співають війтові, що усім молодицям варт любитися також із війтом, бо на війта також складається громада, і він купує молодицям солодкого меду і дає їм сороківців біленьких, як леду, і хоть молодиці ходять босі, то війт із присяжним ходять у чоботіх блискучих, як зеркало.
Легіні покривлюються молодицям, що перед вінчаннєм хвалилиси, що в них полотен бочка, а як прийшло їм віддаватися — то тільки по пояс їх сорочка.
Відгризаються легіням молодиці, до панотця кукаючи:
Та й кувала зазулиця, та й казала: куку, Бо вломила дівчинонька парубкові руку. Йде парубок додомочку, там ватсрка горить: Ой щось мене, моя мамко, права ручка болить! Та най болить, най лупає та най невгаває — Та най тота права ручка нігде не сягає!
Панотець радується челядинній і парубоцькій охоті і підходить до Марічки та цікавиться, де той леґінь правою ручкою сягав, а Марічка вгадує, що, либонь тота ручка хотіла урвати китицю винограду, якого стерегла пишна та відважна дівчина. Війт неохоче вірити, що той виноград такий неприступний, а панотець вірить і дякує Марічці, що прийшла до нього на толоку та й звеселила всю косовицю, і обіцяє відвдячитись її на хрестинах сина.